Кілька друзів дорікали мені, що я приписав їм слова, яких вони не говорили. Що ж, пам’ять є пам’ять, хоч я й намагався бути точним у випадках, коли називав імена (хіба дещо змінював з конспіративних міркувань). Читаю спогади знайомих і незнайомих людей — і хапаюся за голову: та не так воно було! Гірше, мабуть, у випадках неназваних осіб. Хотів би застерегти тих, хто пізнає в них себе. Компенсуючи своє невміння творити образи, я свідомо ліпив такі персонажі з кількох чимось подібних між собою людей і навпаки — розбивав одну людину на кілька фігур. Хоч як ми боролися з розвитком революційної злости в собі, та перечитуючи книгу, бачу, що позбавитися радикалізму не вдалося, книга писалася за свіжими слідами й оминути загострення суперечок, неприйняття тої чи іншої позиції, людини не вдалося. У деяких місцях знімаю прізвища…
Часто мене питали: «Чому Ви так мало написали про божевільню?» Мало. Причина — та сама божевільня. Ще тільки почав описувати слідство, і вже відчув, як погіршується нервовий стан… (У цій книзі він досить добре відчутний в Норвезькій частині.) З самого початку французькі лікарі зробили помилку, коли, визнавши мене психічно здоровим, поставили на цьому крапку. Як засвідчує досвід нацистських і комуністичних тюрем, людина з них не виходить цілком психічно здоровою, вона потребує реадаптації, психічної реабілітації. Після психтюрми це ще більш потрібно. Так чи інакше, дніпропетровський період писав у невротичному стані, намагаючись якнайшвидше закінчити книгу. (Потім вже на численних зустрічах у Міжнародній Амністії, виступах перед психіятрами докладно розповідав про окремих осіб та саму психушку.) Хоча сьогодні згадую психушку спокійно й відчужено, але додавати багато не буду. Психушки вже описані багатьма людьми. Вже після звільнення дізнався про деякі подробиці біографії Снєжнєвського та Лунца. Якщо Лунц, і про це свідчать його родичі, був сам по собі паталогічною особою (хоч і він колись рятував людей від смертної кари), то Снєжневський починав порядною людиною. Під час війни намагався рятувати людей від СМЕРШу й ДБ. Що зробило його теоретиком репресивної психіятрії? Його співробітниця воєнних часів вважає, що це спокуса науковця, який відкрив «вялотекущую шизофренію» та її біохімічний компонент (?). Та мені здається важливішим той факт, що газові камери для духу створили й використовували не нацисти, а комуністи. Чому? Думаю тому, що нацисти не претендували на ощасливлення всього людства й створення раю на землі. Коли ж рай створено, то лише божевільні (тобто захоплені духами зла) або агенти пекла можуть бути ним незадоволені. Цим можна пояснити, чому цю кару застосовували переважно до віруючих, марксистів та втікачів за кордон, чому в божевільнях порівняно небагато було євреїв. (Бо ж євреї самі в ті часи уособлювали сили зла, міжнародного імперіялізму, космополітизму та сіонізму…)
Чому мене запроторили саме в божевільню — ясно. Вже в 69-му моєму приятелеві гебіст сказав, що «твій шеф вже в божевільні, шизофренік». Яка там експертиза, для чого? І все ж є кілька неясностей. Чому в 69-му підготували непогану амальгаму (спекуляція книжками, порнографія, антирадянська й дійсно наклепницька, брехлива література), провели кілька обшуків та допитів й… не посадили. Щодо мого слідчого, один дисидент підозрює, що той був по-своєму порядний, не дуже старався знайти компромат і навіть декому трохи допомагав. Сумніваюся, хоч такі випадки дійсно бували… Більш цікаве питання — для чого провели аж три експертизи? Київські психіятри в ті часи не готові були ще прийняти теорію й практику репресивної психіятрії. Психіятр, що провадила мою експертизу, поставила досить незручний для ДБ діягноз — психопатія. Знаю, що й іншим дисидентам, серед них і Стусові, вона ставила легкі діягнози. За що, мабуть, слід би було їй подякувати. Але чому в Москві, після діягнозу Лунца провели третю експертизу, Снєжнєвського, який зняв політичне забарвлення моєї шизофренії та її параноїдний розвиток? Я пояснював це своєю тактикою з ним. Знаючи, що йому хотілося виглядати в очах Заходу й радянської інтелігенції порядною людиною, у розмовах з ним я досить прозоро натякав, що мій випадок стане загальновідомим. Але для чого взагалі була ця експертиза? Мою експертизу, разом з кількома іншими, готували для західних психіятрів, і потрібно було зробити її бездоганною, науковою? Мабуть. Один з цих західних психіятрів признався мені, що, прочитавши мою історію хвороби, повірив у цю хворобу, хоч і не погоджувався з потребою насильного лікування. Але… ось недавно з Інтернету отримав секретні матеріяли про арешти, які ДБ подавало в Політбюро. Там мене пов’язують з групою Якіра-Красіна (не було такої групи, були вони двоє, які порушили нашу, більшости членів легалістичної Ініціятивної групи захисту прав людини в СРСР, заборону вступати в будь-яку підпільну, закордонну організацію). А це означає, що, можливо, ДБ готувало для мене «шпигунську» справу, «ізмєну Родінє» (розстрільну, тим вони й ламали Красіна й Якіра), і для цього їм потрібно було швиденько вилікувати мене та зробити осудним. Такі фокуси пробували провести з М. Плахотнюком уже в Дніпропетровську. Щоб закінчити з репресивною психіятрією, наведу ще кілька міркувань і фактів. Вже після виходу в світ французької версії книги прочитав в «Осінній казці» Лесі Українки точне зображення майбутніх психушок. У неї король вводить цю репресивну новину, бо королівство почало хитатися, а він хоче виглядати благодійником народу. Система психушок виникла в часи хрущовської відлиги й перших років брежнєвщини, коли наші королі відмовились від безумства сталінських репресій. Трохи пізніше прочитав про майбутні психтюрми у німецького містика Р. Штайнера, який вважав, що при подальшому розвитку матеріялістичного, позитивістичного ставлення до людини, будь-які духовні пошуки будуть розглядатися як хвороба й лікуватимуться. Таким чином, ще до комунізму в Європейській суспільній атмосфері вже відчувалося щось, що свідчило про можливість розвитку тюремної системи в цьому напрямку… (Сам Сербський вважав, здається, усіх революціонерів божевільними і мав для цього досить багато фактичного матеріялу).