Після Жовтневих свят до мене зателефонував Петро Якір і сповістив про смерть Олексія Євграфовича Костєріна. Я поїхав на похорон. У крематорії зібралась сила люду. Чиновник крематорію підганяв нас усіх з похороном: в черзі були й інші померлі. Черга — як по хліб чи пиво — і смерть!
Навколо — шпиги. Я тоді ще не вмів їх розпізнавати. Мені їх показували. Шпиги, як не дивно, зняли гнітючу атмосферу чиновницького похорону. Ворог повернув вагомість хвилин.
Виступив Петро Григорович Григоренко. Ми відвикли від пафосу, але його пафос не здавався фальшивим, він не різав слуху — знову-таки завдяки присутності ворога, агентів КДБ. Чиновник завмер: у країні всі давно відвикли від щирих революційних слів. До нього підбіг шпиг, і чиновник почав кричати, щоб звільнили місце для наступного похорону.
Всі роз’їхались. Дехто поїхав до генерала Григоренка додому. Там також виступали — чеченець, євреї, росіяни. Чеченський письменник Ошаєв розповів про боротьбу Костєріна у партизанському загоні у громадянській війні в Чечні.
За столом сиділа дружина Костєріна. Вона плакала. Мене підвели до неї і познайомили: «З України». Стало ніяково — представник українців, а не просто людина.
Через рік я познайомився з дочкою Олексія Євграфовича Костєріна — Єленою, сестрою Ніни. Вона трохи розповіла про батька і про Ніну. Про Ніну пам’ятала небагато, переважно сварки з нею.
Розповіла про батькову смерть. Після вторгнення у Чехословаччи-ну батько дуже переживав. Нарешті не витримав і відправив у ЦК партії листа з партквитком, бо залишатись у цій партії вже не було сил: будь-які сподівання на те, що вона відродиться, зникли.
Лєна прийшла до матері й сказала про те, що Олексій Євграфович вийшов з партії. Мати сказала, що він цього не витримає, помре. І справді, за тиждень Костєрін помер.
Я запитував у Лєни: «Що це — фанатизм?» Мабуть, ні. Але, коли наприкінці життя розумієш, що власне життя, ідеали зруйновані, — це нестерпно. Навіть у таборі Костєрін зберіг віру у здорові сили партії, але відродження сталінізму розвіяло останні ілюзії.
Після мого арешту Лєну викликали у КДБ й допитували про зустрічі зі мною. Звичайно ж, вона нічого не сказала їм. А я в ув’язненні часто згадував наші зустрічі, прогулянки по Києву…
Я порушив хронологію подій, бо важливіша причинна, точніше — духовна, а не часова пов’язаність подій. Повернусь до 1963 року.
З’явилась стаття Єрмілова про «Людей, роки, життя» Еренбурґа. Тоді ще не було «Архіпелагу ГУЛАГ», і тому книга Еренбурґа значно збільшила наші уявлення про часи, що їх м’яко називали «періодом культу особи». Еренбурґ окреслив широку панораму знищення Сталіним культури, партії, радянського апарату. Він писав про те, що «ми знали, та мовчали». Що ж, не зовсім моральна позиція, але зате чесно зізнався. Більшість офіційних викривальників або ж самі колись підтримували культ, або сиділи у норах, але майже ніхто не розкаявся у своїй провині. Єрмілов накинувся на Еренбурґа саме за чесність, за «теорію мовчання».
Інтеліґентські кола обійшла розповідь про те, що Еренбурґ несе моральну відповідальність за репресії проти діячів єврейської культури під час антисемітського погрому 1947–1952 років, коли громили «космополітизм» приблизно так, як сьогодні громлять сіонізм. Розповідали, що опублікувавши статтю про те, що євреям необхідно асимілюватися, Еренбурґ отримав безліч листів протесту. Всіх авторів цих листів запроторено до тюрем і таборів. Я спробував з’ясувати, наскільки звинувачення слушне, і прийшов до висновку, що сам Еренбурґ не передавав цих листів до НКВД, а їх перехопили на пошті. Індивідуальне боягузтво Еренбурґа на той час було загальним явищем, і його не можна суворо засуджувати.
«Комсомольська правда» опублікувала статтю «Куди веде хлестаковщина» — про «я»-чество Євтушенка, про те, що він втратив партійність та ще якісь чесноти. Ми дістали самвидавську Євтушенкову «Автобіографію», яка викликала таку бурхливу реакцію газети. «Я»-чество справді було, хлестаковщина також, але була й щирість (яку він втратив наприкінці 60-х років, коли став офіційно визнаним «опозиціонером», який їздив за кордон, щоб допомагати КДБ зберігати декорацію лібералізму).
У газетах опублікували виступ секретаря ЦК партії з ідеології Ільїчова. Ільїчов накинувся на формалізм, абстракціонізм, на чужі радянському народові ідеї поезії Єсєніна-Вольпіна.