Минуло шість років, і я знову зустрівся з тим самим секретарем ГЕС. Він вже був одним з найвизначніших учасників українського опору. Я нагадав йому про нашу першу зустріч. Він не пам’ятав, але визнав, що у ті часи справді був «твердокам’яним» комсомольським діячем.
Ми пішли у Верховну Раду, на прийом до «знаменитого» партизана Ковпака. Стояла черга. Секретарка вислухала нас і пояснила, що Ковпака через такі дрібниці не можна турбувати. Крім того, Київ — столиця, і тих, хто відбув покарання, тут не прописують.
Ми вирішили написати листа до Хрущова. У листі ми коротенько описали Артурове життя, натякнули на те, що уряд несе відповідальність за трагедію чеченців і описали наші нещасливі пригоди з пропискою. Підписали листа уп’ятьох — ми з дружиною, моя сестра і Ф. А. Д. з дружиною.
Артур почав уже втрачати будь-які сподівання, усе більше соромлячись того, що він — тягар на нашій шиї.
Разом з ним ми пішли у ЦК партії. Нас прийняла жінка-юрист. Після секретаря райкому комсомолу це була друга людина, яка не запитувала про наші мотиви. Вона згадала ЗО-ті роки, коли вона допомогла якійсь повії. Артур не зайшов до неї, чекав у приймальні. Вона попросила, щоб хлопець зайшов. У Артура дивовижне чуття на людей, він інтуїтивно відчуває, кому що треба казати. Він не бив на співчуття, він жартував. І покорив товаришку з ЦК так, що вона одразу ж зателефонувала до якогось діяча ЦК, який відав пропискою. Того не було на роботі. Вона пояснила, що завтра їде до Криму і тому тільки через місяць зможе взятись за Артурову прописку. Я спалахнув, але стримався і ввічливо попросив день зачекати, бо Артур вже не витримує бездіяльності й не хоче жити на наші гроші. Вона була шокована моїм зухвальством і пояснила, що квитки вже куплені і що її дітям затримка не сподобається.
Ми встали і, не попрощавшись, вийшли.
Артур сміявся з нашої наївності. Він сказав, що у нас взагалі нічого не вийде і йому доведеться жити «власною працею» — красти. Довго вмовляли, щоб він і думати про це перестав.
За тиждень-другий нас викликали у Міністерство внутрішніх справ (тоді — охорони громадського порядку). Артура відразу ж почали допитувати. У всіх колишніх зеків залишається ненависть і зневага до міліції. Майорів грубий тон обурив Артура, і він сказав щось різке. Нас розвели у різні кімнати. Почали допитувати й нас.
Знову мотиви, але вже з власними припущеннями: ми, мовляв, хочемо нагріти на цьому руки. Артур нам заплатив, і ми хочемо допомогти йому займатись темними справами. Дружина моя почала кричати, що він — жандарм (я подумав про себе, що вона дарма так образила жандармів).
На завершення майор показав нам нашого листа до Хрущова і сказав, що міліція не може дозволити кримінальникам жити в Києві.
Що залишалось робити? Відправили Артура в Одесу, до мого друга, вирішили чекати на даму з ЦК.
Артур повернувся з Одеси завчасно. Він вирішив шити взуття на продаж. Пішов на базар, закупив шевські інструменти й шкіру. Повернувся з базару пізно, сказав, що зустрів знайомих злодіїв. Ті йому начебто погрожували. Наступного дня він кудись пропав. Я зателефонував у МВС до майора і повідомив про те, що Артур зник. Не дослухавши мене, майор заявив, що Артур, як він і думав, мабуть, пов’язаний з бандою. Тут же по телефону він почав мене допитувати про прикмети Артурових друзів. Я обізвав його ідіотом. Майор пообіцяв віддати мене за образу під суд. Я сказав, що буду радий на суді довести провину міліції, її бездушність.
Дружина запропонувала зателефонувати дамі з ЦК — може, вона вже повернулась з Криму. Телефонувала цього разу вона сама, не довіряючи моїм нервам. Дама була вдома, але роздратовано заявила, що готує дітей до школи і тому не може розмовляти про Артура. Моя дружина сказала їй все, що ми думали про ЦК і партію.
Наступного дня прийшла повістка Ф. А. Д, нам і Артурові з’явитись у паспортний відділ. Завідувачка паспортного відділу зустріла нас дуже приязно і повідомила, що отримано дозвіл прописати Артура. Ми пояснили ситуацію. Вона розхвилювалась і почала розпитувати про Артура, його життя і т. д. Ф. А. Д., якого розчулила турбота паспортистки, дав її прочитати біографічне оповідання про Артура.
Через день усіх нас викликали у карний розшук. Начальник карного розшуку вислухав нашу схвильовану розповідь і заявив, що Артур — типовий шахрай.