За якийсь час з’явилась стаття Чуковського. Він писав, що спочатку сприйняв листа про муху як невдалий фейлетон. Але потім почав отримувати листи, у яких інші читачі підтримали протест проти героїзації рознощиків зарази. Тому він мусив написати відповідь.
Я розповідаю про це з пам’яті, бо мою колекцію нісенітниць у пресі нам не вдалося вивезти на Захід. Здавалось, що ця дискусія свідчить тільки про те, що дурні у землі нашій (як, зрештою, й у всіх інших землях) ще не перевелись.
Але де там! Через кілька місяців після дискусії у «Літгазеті» у Міністерстві освіти УРСР обговорювалась нова програма для дитячих садків. Моя дружина працювала методистом з дошкільного виховання у методичному кабінеті міністерства і займалась питаннями методики подання й підбору художніх творів для дітей. І ось постало питання про список рекомендованих книг для дітей дошкільного віку. Одна з працівниць міністерства сказала, що, на жаль, у казках оспівуються шкідники сільського господарства: мишки, зайчики, ховрашки, і ще гірше, навіть (!) вовк, який знищує колгоспну худобу, буває позитивним героєм. Її підтримали викладачі Педагогічного інституту.
Розгорілась дискусія. Незначною більшістю голосів шкідники сільського господарства відстояли своє право на існування хоч би в казках. Але втрат вони зазнали: вирішили зменшити їхню частку в казках, а натомість збільшити частку маленького Володі і великого Леніна.
Час минав. У тій самій «Літературній газеті» з’явилась чергова стаття обуреного читача, коли не помиляюсь, доктора чи кандидата економічних наук. Вчений економіст побачив, що син його захоплюється «Томом Сойєром» Марка Твена. Пильний сторож синових літературних інтересів прочитав книжку і жахнувся. У книзі оспівується хуліган і ледар Том і висміюється сумлінний учень, вихований хлопчик, Томів брат Сід. У кінці статті автор з благородним пафосом запитує: на яких прикладах виховуються наші діти?
Редакція, мабуть, занепокоїлась, бо відповіла гумористичною статтею.
Редакція, мовляв, натхнена прикладом товариша економіста, вирішила перевірити зміст усієї світової літератури. І — о, жах! Від давніх греків до Пушкіна і далі в ролі позитивних героїв виступають аморальні люди.
Десь вже в 69–70-х роках у газеті «Літературна Росія» з’явилась стаття «Про що співає Висоцький?» Статтю написав якийсь спец з культури.
Виявляється, Висоцький співає від імені хуліганів, злодіїв та алкоголиків, глумиться з духу російського народу (у Висоцького є пісня про російський дух, що вилізає з горілчаної пляшки). На цей раз ніхто не відповів блюстителеві порядку в культурі. Небезпечно було. Зовсім нещодавно судили Синявського і Даніеля, ототожнивши погляди сатиричних героїв з поглядами авторів.
Усі ці кумедні історії — всього-на-всього найяскравіші, найвипукліші взірці соцреалістичних вимог до мистецтва. Соціалізму в країні немає, але в літературі він має бути. Так, є в країні певні недоліки, та це або пережитки старого, або впливи гнилого Заходу, або культ, волюнтаризм і т. д. Не так важливо, як пише митець, важливо, що він пише.
Література має бути народною, тобто загальнодоступною.
Література має бути партійною, тобто йти слідом за черговими вказівками чергових вождів.
Література має вчити на взірцях позитивних героїв, тобто створювати культ героїв і «гвинтиків» державного механізму.
Література має зображати життя у його революційному розвитку, тобто брехати про те, чого немає в дійсності, але є в газетах.
Годилось би розрізняти теорію і практику соцреалізму. Теорія не така вже й погана, якщо не брати до уваги надмірного раціоналізму та браку естетичного означення нового напряму мистецтва. Якщо зміст новий, «естетична форма» повинна відповідати йому, тобто бути новою. У 20-ті роки це розумів багато хто, і за це у 30-ті роки їх били.
У широкому значенні слова література завжди партійна, тобто відбиває сподівання, свідомість і підсвідомість, естетику тих чи інших націй, класів, груп і т. д. Література не має бути, а завжди партійна у цьому сенсі. Але прямої відповідності між групою, до якої належить автор, і тим, що він зображає, немає. Відомі слова Маркса про Бальзака, який, сам того не хотячи, завдяки своєму генію, змальовував і висловлював психоідеологію частини буржуазії. Ніби передбачивши глупоту своїх послідовників, Маркс писав, що поет — соловей, його не можна садити у золоту клітку, якщо ми хочемо, щоб він співав.