Марк Шагал довго був недоступний. Але якось мені вдалося потрапити на лекцію французького філолога в університеті. Француз розповідав про розвиток французької поезії XX століття. Це звучало десь так. Народився символізм, привернув до себе велику увагу, з’явилась відповідна мода. Але розвіявся туман, і всі побачили порожнечу. На зміну символізму прийшов дадаїзм і сюрреалізм. Характеристика така сама, і кінець той самий. Аполінер — ті самі слова (з варіаціями). Лектор похвалив поетів Опору за зміст, але художню форму охарактеризував негативно. Післявоєнну поезію назвав глухим кутом. Гидко було слухати французького філолога, який нічого гарного у рідній сучасній поезії не побачив.
Яким же було моє здивування, коли я дізнався, що він привіз два документальних фільми — «Марк Шаґал» і «Гобелени Ж. Люрса». Він показав їх для вузького кола в Інституті етнографії. Переглянувши фільми, я ходив зачарований Шагалом і Люрса, кілька днів ні про що інше не думав і не говорив.
Пригадуються розповіді московських абстракціоністів про Іллічо-ва, секретаря ЦК партії з ідеології, хрущовського ката сучасного мистецтва. Виявляється, у Іллічова тонкий художній смак, він захоплюється абстракціонізмом, сюрреалізмом, примітивізмом — коротше кажучи, всіма напрямами «загниваючого» буржуазного мистецтва. Хрущова зрозуміти неважко: його художній смак нижчий від смаку селянина, бо селяни на писанках, наприклад, нерідко зображають складні «абстрактні» символи, сприймаючи їх суто естетично, бо їхнє міфологічне значення народ давно забув. У Хрущова смак хама, обивателя, міщанина, ще й припсутий до всього іншого соцреалістичними уявленнями про завдання мистецтва. А Іллічов? Так, загадкова вона, душа «расєйського человека»…
Зацікавлення мистецтвом збільшило моє зацікавлення філософією, особливо етикою. Проблема сенсу життя стала для мене у філософії центральною. Я намагався поєднувати свої кібернетичні зацікавлення з філософськими та етичними. Спочатку не вдавалось. Вийшло тільки пов’язати теорію відображення з проблемою людської сутності та сенсу життя людини.
Щодо політики й антирадянського духу та виховання в ньому молоді я змушений був брехати. Пам’ятаю першу зустріч із старенькою, хворою матір’ю Авдієвої. Знайомимось: «Відьма». І дивиться: «Ви, молодий чоловіче, знаєте, що це?» — «Так, відунка, та, що відає». Вона всю радянську молодь вважала за хамів і невігласів. Бабця полюбила мене за цю відповідь і за те, що цікавлюсь сенсом буття. Розлюбила й навіть зненавиділа, коли почула якось, що я заявив: «І все-таки я щасливий». Для неї щасливими в СРСР могли бути лише хами. Ірина Дмитрівна, попри всі жахіття свого життя, не була мізантропкою, життя любила. Любила й людей. Навколо неї завжди було їх чимало, вона давала світло не лише нам. Завдяки їй ми познайомились з такими людьми, як Г. Логвин, перекладачка І. Стешенко, перцівський художник Александрович, філософ Асмус (до нього я їздив у Передєлкіно), академік Лашкарьов… Вона відкрила нам Селі-на, Жене, П’єра Лоті… Й Іванова-Разумніка, бо свого часу належала до його кола (Пришвін, Мстиславський, Шишков, Олексій Толстой, про якого розповідала досить пікантні речі).
Писала чудові замальовки, оповідання, які називала «пух історії». Кращих спогадів про Курбаса не читав. Де це все? Я прохав її дати спогади у самвидав, але вона після публікації «Мій Пушкін» заявила, що все це нічого не варте порівняно з Мариною Цветаєвою. З її колекції якось виринула у Москві публікація про Сергія Ґедройца (Віра Гна-тівна Ґедройц) і, здається, більше нічого. Все не зважуюсь розповісти про Є. М., з родини, славної в російській культурі. З нею теж познайомила І. Д., попередивши, щоб я був обережний: вона пережила ще страшніше, ніж І. Д., життя. Розмови з Є. М. були як хліб духовний, хоча вона побоювалася українського націоналізму і все відмовляла від відкритої діяльності: «Льоню, велика риба глибоко плаває», на що я відповідав, що не мені судити про величину своєї рибності. В якийсь час відчув, що не треба до неї приходити (якщо неправильно відчув, перекаже запрошення через Авдієву). Десь уже в 70-му, йдучи зі Світличним, побачив її на лавці. Забув про обережність, підбіг до неї. Вона теж зраділа. «За вами, мабуть, хвіст?» Я ж, легковажно: «Аж два, за Світличним, мабуть, теж». Вона стиха: «Вони мене викликали у вашій справі. Вдруге я цього не витримаю». (У сталінських таборах сиділи дочка й зять. Я не певен, що дочка навіть сьогодні хотіла би прочитати історію про муки у таборі, муки родини. А Шкода, бо ця історія пов’язана, здається, не лише з невідомим напрямом антикомуністичної боротьби, але з одним з найцікавіших відкриттів у медицині).