У радянських умовах такого типу ідеї попали на сприятливий ґрунт невігластва лікарів. Серед дніпропетровських «врачек-палачек» згадую лише кілька садисток. Інші — жінки з порушеною сексуальністю, або просто темні, неосвічені, забиті життям, які дійсно не могли зрозуміти, чому й для чого дисиденти ризикують собою. Вже в час перебудови свердловський кінорежисер брав інтерв’ю у лікарів та їхніх жертв. Вислухавши мене, запитав: «Як Ви пояснюєте той факт, що вони аж шаленіли, коли чули Ваше прізвище, а у Вас такої ненависти нема?» Це вже з психології катів. Можливо, до мене вони кипіли особливою ненавистю тому, що вислизнув з їхніх пазурів… Пригадую лише один випадок, коли пережив злу радість від приниження катів. Це було в Гонолулу, на міжнародній психіятричній конференції. Коли повз мене проходили Снєжневський, Наджаров, Морозов, я насолоджувався помстою, початком нового Нюрнбергу: «Ось я, що був для вас ніхто, таборовий пил, піддослідна тваринка, нині свідок звинувачення, за яким ви — міжнародні злочинці». (Не забуду розповіді однієї американки. Снєжневський підійшов до неї, поплескав по щічці і запитав: «Невже я схожий на ката?» Оця щічка її добила: «Що це значить?» Відповідаю: «Так Ви ж не справжній психіятр, а жінка».)
Як науковця, мене завжди цікавило питання: «Ну, добре, вони сфальсифікували моє божевілля. Але де в мене внутрішні гарантії, що я не шизофренік?» «Філософську інтоксикацію» визнаю. Було… І не лише марксистська. (Якось питав у кюре, члена Політбюро Еспан-ської компартії: «Як це Вам вдається. Ви ж пацієнт Дніпропетровської психтюрми…» Сміється: знаю.) Що шизоїд, в цьому не сумнівався до всіх експертиз. Але ж то тип психіки. Мій колишній приятель вважає всю українську культуру шизофренічною, а російську — маніякально-депресивною. Але не в цьому річ. Чим більше зустрічався з божевільними (особливо на Заході), тим ясніше ставало, що нема абсолютної межі між нормою й паталогією. Ось, наприклад, симпатичний, розумний N. Я його бачив цілком здоровим у тюрмі. А тепер переді мною очевидно хвора людина. Захворів він завдяки лікарям, чи був хворим до тюрми? Американський психіятр після бесіди сказав мені, що ще рік-два такого інтенсивного лікування, і в моєму мозкові стались би незворотні біохімічні зміни… Тому має йтись не про те, чи хворий, чи здоровий, йдеться про соціяльну загрозливість думки,’ репресивність лікування, неправове ставлення до хворого, про те, хто й для чого ставить діягноз. У соцтаборі (майже у всіх соцкраїнах) діягноз і покару призначав король Лесі Українки.