Третю лекцію читав професор-економіст, що прожив у США 5 років. Усіх слухачів цікавила економіка США, роль робітничого класу, революційні рухи.
Професор пояснив, що проти війни у В’єтнамі виступають студенти, професори, лікарі і т. д. Одного разу він бачив, як назустріч одна одній ішли дві демонстрації: одна маленька, інтелігентська — проти війни, а друга, велика, робітнича, — проти закриття якоїсь військової бази («Адже ж безробіття збільшиться», — зауважив лектор). Робітничі профспілки налаштовані в цілому расистськи, бо не хочуть конкуренції з боку негрів та пуерторіканців.
У компартії США — 10 тисяч чоловік, молоді майже немає, 25% членів партії — агенти ФБР.
Тут професор покінчив із фактами і перейшов до теорії. Він сказав, що буржуазні ідеологи роблять з таких фактів висновки, що теза про робітничий клас як «могильник» будь-якої експлуатації неправильна. Але життя не стоїть на місці. Зараз інтелігенція в цілому експлуатується. До робітничого класу входять і вчителі, і лікарі, й інженери. Вони якраз налаштовані найбільш революційно, і отже, передова частина робітничого класу, як і раніше, революційна. Нереволю-ційність решти пояснюється політичним невіглаством багатьох робітників, а також тим, що американський імперіалізм викачує капітал з інших країн, і частина прибутку йде американським робітникам. Тому, мовляв, вони ситі й не революціонери.
Була ще якась лекція про справжнє обличчя компартії Тіто, але я її зовсім забув: щось дуже вже невиразне, двозначне.
На політінформаціях я ніколи не коментував фактів, які дізнавався з лекцій. Всі досить грамотні, щоб зробити висновки, а коментарі — привід для звинувачення у ворожій пропаганді.
Філософські семінари мають проводитись за стандартним планом, який з року в рік повторюється. Ми вирішили скласти свій план (це в принципі дозволяється, треба тільки затвердити його у парткомі, але в перші роки я й цього не робив — ліньки було).
Найкумеднішим на наших семінарах було те, що тільки я відстоював матеріалістичний погляд на етику й естетику. Єдиний член партії на семінари не ходив, бо йому було нудно слухати наші суперечки. Одні сповідували веданту, інші — толстовство, більшість мовчки слухала або ставила питання. Семінари відбувались цікаво, майже ніхто з них не йшов, адже основне питання семінарів — про сенс життя.
Окрім етики й естетики, розглядали філософські проблеми моделювання життя й мислення.
У позаробочий час ми з товаришем почали розвивати за методом Мілана Різла телепатичні властивості з допомогою гіпнозу. Добровольців знайти було важко. Малий відсоток з них вдавалось довести до глибокої стадії гіпнозу. Ті декілька осіб, що були підходящими гіпнотиками, невдовзі переставали цікавитись тренувальними сеансами, бо вони чекали чуда, а чуда не було. Ми вишуковували способи затримати гіпнотиків, але окрім плати за сеанси нічого не могли придумати. А платити нам було ні з чого — ми не були офіційною групою. У різних містах Союзу з’явилось декілька офіційних дослідницьких груп, але невдовзі всі вони були засекречені. Спочатку ми також хотіли отримати матеріальну підтримку держави, але з бігом часу почали розуміти, наскільки аморальна мета держави у цій галузі.
З нашими дослідженнями телепатії було пов’язано багато анекдотичних ситуацій.
Вольф Мессінґ опублікував у «Науці й релігії» розповідь про свої телепатичні досягнення. Він описував цілком фантастичні випадки зі своєї практики. Наприкінці спогадів він звернувся до вчених Союзу з проханням дослідити його телепатичні можливості.
Від імені професора Амосова до Вольфа звернулись із запрошенням приїхати в Інститут кібернетики, щоб провести експерименти під наглядом спеціальної комісії. Мессінґ відповів, що незабаром приїде на гастролі до Києва і згоден, щоб над ним провели дослідження.
Зібралися всі, хто цікавився телепатією. Постаралися врахувати всі критичні зауваження щодо телепатичних експериментів як радянських, так і західних учених. Декілька тижнів пішло на те, щоб підготувати апаратуру для зв’язку з «передавачем» і «приймачем», для спостереження за обома і т. д.
Мессінґ приїхав. До нього в готель пішов Іванов-Муромський. Мессінґ прийняв його сухо, заявивши, що не має часу на експерименти.
Ну що ж, вирішили перевірити його під час публічних виступів.
Метод Мессінґових чудес виявився елементарний. Один з глядачів подає журі, яке перевіряє Мессінґові результати, записку із завданням. Потім Мессінґ бере його за руку і веде у зал. Підходить до якогось місця і робить якісь дії. Здебільшого ці дії збігаються із заданими. Причина вгадування: Мессінґ здогадується, що треба робити з мікрорухів руки, з дихання та з інших фізичних реакцій: коли він іде не в той бік, рука чинить опір, коли він підходить до задуманого місця, рука перестає опиратись. Якщо на цьому місці сидить людина, то Мессінґ починає водити руку того, хто задумував завдання, вздовж тіла, поки не зупиниться біля кишені, потім лізе в кишеню. Техніка загальновідома.