Перечитуючи український та російський тексти, бачу, що кожне видавництво вибирало те, що хотіло. А я тоді не хотів перечитувати. Дещо доведеться доповнити з російського.
З того часу багато чого змінилося. Не лише я, а й інші еволюціонували. Змінилися й мої оцінки людей. Про деяких не знав, що стукають (одного все ж викину, бо доведеться забагато про нього писати, лізти в психоаналізу тощо). Інші виявились кращими, ніж здавалось. Я б із задоволенням викреслив компліменти десяткові людей, наприклад, компліменти Морозові (саме тоді над ним нависла загроза божевільні), та це було би брехнею про той час. Зняв би злі репліки про наших лібералів, дехто з них зміг випростатись і навіть частково повернути свій талант. Та й покаялись — кілька людей. Найтяжче мені з Дзюбою. Коли написав дуже злу передмову до французького видання «Інтернаціоналізму», то В. Некрасов публічно звинуватив мене в бєсчєловєчності. Я ж у приватному листі дуже гостро звинуватив його в зєвачєствє, егоцентризме, наплевательстве на окремих людей та й усю Україну… Жаль, що посварились, та інакше я не міг, і не зміг би сьогодні. Пошану до нього зберіг. Як і до Дзюби. Наперекір закономірності падіння таланту тих, хто здався, його талант мислителя-культуролога зріс. Якби (завжди в історії України оте Шевчен-кове «якби»!) було прийнято його програму зцілення української культури, то ми мали б шанс уже бути в Європі… Я знав, що він знає про мої писання проти нього (наївна редакція «Українського слова» подарувала панові Міністру надрукований в них «Інтернаціоналізм»), та це не завадило ні йому, ні мені в спілкуванні й співпраці. Коли ми отримали відкритого листа В. Стуса до Дзюби, то жалкував, що не мав раніше, замінив би свою передмову цим листом… Щоб вже закінчити з цією болючою темою, згадаю телефонічний дзвінок 76-го року, від Ірки-Якірки: «Чому ти так гостро написав у „Монді“ про Красіна, і так м’яко — про батька?» їй я пояснив, а читачеві… Перед очима моєї дружини стоїть Петро Якір, якого бачила після його звільнення. Блідий, як крейда, тотально знищений прохає в неї… простити. Людина зламана ще в сталінських таборах, алкаш. Це — останнє — використали. З Красіним складніше. Думаю, що його головною слабкістю було вождівство, переоцінка себе як лідера антикомуністичної опозиції. В еміграції публічно каявся, але ми бачили, що нещиро, із внутрішнім прагненням повернути собі лідерство. На покаянний особистий лист я йому не відповів. Вдруге покаявся вже всерйоз. Передав через Н. Світличну, щоб я йому простив. Я відповів, що простив ще в тюрмі, але за себе, не за інших. То нехай йому прощають вони. Чи Бог. Жорстоко. І все ж, — як інакше? Скільки інших загублених доль, з його вини… Не я суддя…
Був ще один закид. Його зробив після виходу в світ російськомовного «Карнавалу» В. Максимов. Він звинуватив, що я за марксистським звичаєм написав донос на партійних циніків, анти-комуністів. Ні, писав я про них, зважуючи те, що знало ДБ, зважуючи й їхній цинізм, що збігався з цинізмом самих гебістів… Відбрехатись їм було б дуже легко, вказавши на мої наклепи на Щербицького, Овчаренка, Брежнєва… І все ж, боюсь, що справді, на бажання, ДБ могло використати проти них мою книгу… Те саме щодо моїх конспірацій. Я міняв націю співрозмовників, місце, ситуацію, але тепер бачу, що конспірація погана. Стосовно шефа нашої лабораторії маю закиди сумління, бо з конспіраційних міркувань погіршив його образ. Заднім числом можу розкрити, що він був одним з тих небагатьох, хто підписав мого листа на захист арештованих українських націоналістів. Погіршив, бо не бажав, щоб вони знищили його справу. Чи врятував він її? Мабуть, ні, як своєю партійністю академік і член ЦК Глушков не врятував, а загубив українську кібернетику… І все ж, якщо я завдав комусь шкоди, то жаль… Є якась страшна логіка боротьби, коли замість роздумів і пошуків спільної істини, людина повинна вибирати просте: так — ні, ворог — союзник. І хоч дисидентство й виробило свою етику толерантности до ворога чи слабака, але оця сама логіка давалася взнаки майже в кожного, в мене — теж. Не озлобитися — тяжко…