Їх було декілька найзавзятіших катів — письменник Микитенко, критик Коряк і поет-критик Доленґо.
Микитенко, винищуючи українську літературу і літераторів, загинув на бойовому пості критика-донощика — покінчив із собою, учувши, що й за ним незабаром прийдуть. (Він на свою біду бився у 37-му році в Іспанії. Майже всі радянські учасники іспанської громадянської війни виявились «ворогами народу», навіть пожирач іспанських троцькістів сатирик Михаїл Кольцов.)
Коряк таємниче зник — мабуть, десь у сибірських таборах.
Найрозумнішим виявився Доленґо — він перетворився на ботаніка Клокова, зметикувавши, що ідеологом бути небезпечно, навіть «приплентачем».
Але й нова його професія виявилась сумнівною: після війни знову почались напади на генетику. Клоков ще раз встиг врятуватись, відійшовши подалі від «гарячих» точок науки.
Нині він може думати, що хоче (у вузькому колі знайомих). Полі-діалектика рятує його не лише від потреби думати про ближніх (він добре знав українського вченого, критика Євгена Сверстюка, який зараз перебуває у таборі), але й від можливих докорів сумління за власні злочини проти українського народу.
Слово «кат» недоречне ні до Василька, про якого йтиметься далі, ні навіть щодо Доленґо, але я розумію презирство Хвильового до останнього. Клоков працював у тому самому «Ботанічному журналі», що й Сверстюк, і ми не раз гуторили про всілякі матерії у вільний час. Коли ж звідкись я дістав еміграційну книгу про М. Куліша, я дізнався про критика Доленґо, і все не міг повірити, що це був оцей симпатичний, культурний дідуган, що саме тоді дав мені почитати свої поезії.
Я пишу про це тому, що мало хто хоче пам’ятати про минуле, особливо у нас, у СРСР.
«Батьківщина має знати своїх стукачів», — сказав герой Солжені-цина. Можна додати: «і катів».
Імена Микитенка й Коряка серед частини патріотично мислячої молоді були оповиті ореолом «мучеників України». Про професора Клокова, себто поета Доленґо майже ніхто не знає, а ті, хто знає його особисто, поважають його за антимарксистський критицизм.
Молодь у цьому не винна, вона шанує «мучеників», не знаючи їхньої історії. Дарма, звичайно. Серед «мучеників» чимало дурнів, а є й «мучителі». «Муки» — не заслуга, не показник розуму, чесності чи мужності.
Був якось у Києві вечір пам’яті художника Українського Відродження (1917–1933 роки) Петрицького. Сила-силенна молоді. Аплодують кожному натякові на мерзенні діяння сталінізму. Я б і сам аплодував, але поруч сидів учасник Відродження і коментував промови й ораторів.
Актор Василько говорив «крамоли» більше за всіх, тому й аплодували йому частіше. Він гнівно таврував байдужих і гонителів Петрицького.
А я вже знав, що він, колишній актор Геніального режисера Курба-са, не лише відрікся від нього, але й брав участь у цькуванні Курбаса, драматурга М. Куліша та інших.
Майже всі оратори, «друзі» Петрицького, були або ж байдужими глядачами його життєвої трагедії, або ж допомагали його гонителям. І поруч виступала, плачучи, дружина Петрицького, розчулена посмертним визнанням заслуг її чоловіка перед українською культурою.
Дивлячись на неї, я пригадав слова Івана Карамазова про матір, що простила катам своєї дитини. Не треба їм прощати хоч би тут, на землі, а то дуже вже їм легко буде жити, приглушуючи докори власної совісті. І навіть не в цьому найголовніше — їм легше почати нове коло злочинів, бо реабілітується морально їхня участь у «колі першому».
Показово, що майже ніхто з «інженерів людських душ» не покаявся публічно у співучасті в злочинах влади. Я можу пригадати тільки аварського поета Расула Гамзатова, який в «Моєму Дагестані» публічно розкаявся перед своїм народом і перед Шамілем, вождем кавказьких горців проти російських загарбників, в тому, що брав участь у наклепницькій кампанії проти Шаміля. Сосюра перед смертю не каявся, але прочитав публічно уривки зі своєї поеми «Мазепа», і у такий спосіб непрямо зрікся своїх прокультівських віршів.
У сталінські часи каявся багато хто — через страх, на тортурах, через любов до благоденства, через бажання не відставати від народу, що впевнено йшов до сяючих вершин.
Але не хочуть каятись через докори сумління. А тільки таке покаяння не ламає особистості, а звільняє її від тягаря власної провини, від залежності від «думок світу».