10 років чоловік її потім вмирав від пролому черепа.
Скільки таких родин ми зустрічали за ці роки…
Спершу, після XX з’їзду, залишались гіркота й ненависть до таємної поліції за те, що знищили революцію. Але потім ненависть ставала глибшою, перетворилась на ненависть до всіх катів народу. Ті ж бо, революціонери, або самі переродились, або не зупинилися вчасно у своїй ненависті до експлуататорів, або співали в одних рядах зі своїми катами «Інтернаціонал», або… та мало які там були «або». «За що боролись, на те й напоролись».
За що загинули мільйони нереволюціонерів?
За те, що хотіли жити трохи краще, не хотіли лізти в рай, або хотіли, але не в такий, або взагалі нічого не хотіли від благодійників?
Ненависть до Сталіна породила майже патологічний інтерес до його життя. Перечитав усі його твори — нудно. Катехизмове мислення (знайома нам гра у запитання й відповіді у шкільних творах), до богослов’я не доріс.
Знайома, працівниця музею Леніна, розповіла про те, як їздила до Сталіна на дачу в 1953 році.
Вона обожнювала вождя, очі за ним виплакала. І ось завдання — підібрати матеріали для того, щоб перетворити київський музей Леніна на музей Леніна — Сталіна. Дача вразила аскетичним міщанством. («Що ж вони? — Не могли створити йому умов для життя, прикрасити високохудожніми картинами і скульптурами — та ж йому не до цього було!») Заштопані шкарпетки, діряві валянки, у яких тікав з каторги…
Гора платівок. Проглянула. На всіх написи — Його рукою. Двобальна система: «Добре, погано». «Добре» — народні пісні, хор Александрова. «Погано» — симфонічна музика.
Книжки. Всі з дарчими написами. «Дівчина і смерть» Горького. Прочитала знамените: «Це покраще за „Фауста“ Гете». Нижче під афоризмом вождя запис, нікому невідомий: «З цим цілком згоден. Климент Ворошилов».
Ця жінка сталіністка, але з певним естетичним смаком. Стало не по собі від духовного убожества кумирів. Втішила себе: «Коли ж вони могли розвивати свої смаки? Все життя у революції, в боротьбі».
Я прокоментував її розповідь каламбуром: «Недовчений Бог ослів». Образилась.
У 1965 році я поїхав до Москви, до Красіна. Він повідомив, що арештували якихось письменників, що публікувались за кордоном під псевдонімами. Один з них — Синявський, другий — Даніель. Красін знав зміст одного з творів Даніеля і переказав мені.
Я спробував дістати книжки арештованих. Став розпитувати у всіх знайомих москвичів. Один з них обіцяв дістати — він вчився у Синявського, слухав його лекції. Я запитав, що він про них думає.
— Дуже цікаво було.
Тут же зателефонував:
— Принеси мені щось Синявського.
Я ошалів від його нахабства:
— Куди ти телефонував?
— В обком комсомолу. Там мій приятель працює.
Дістати все-таки нічого не вдалося, навіть в обкомі.
По Києву розійшлася чутка про арешти серед української інтелігенції.
4 серпня 1965 року в кінотеатрі «Україна» демонстрували кінофільм режисера Параджанова «Тіні забутих предків» (за однойменною повістю Михайла Коцюбинського). Від імені киян творців фільму привітав Іван Дзюба.
Сказавши декілька слів привітання, Дзюба повернувся у зал до глядачів і повідомив, що арештовано двадцятьох діячів культури. Дзюба заявив, що насувається 37-й рік.
До Дзюби підбіг директор кінотеатру і почав виривати мікрофон. На допомогу Дзюбі прийшов Параджанов:
— Не заважайте йому говорити!
Коли стало ясно, що мікрофон чомусь не працює, в залі почали виступати молоді, підтримуючи Дзюбу.
Я дуже шкодував, що не був там, але багато знайомих, люди з різними поглядами, розповіли мені про цю подію приблизно те саме.
У березні 66-го ми дізнались, що відбувся суд над студентом Київського медичного інституту Я. В. Гевричем.
Він отримав 5 років таборів суворого режиму за «антирадянську націоналістичну пропаганду й агітацію».
Закордонне радіо повідомило, що Дзюбу арештували. Я прийшов До нього на роботу. Він сміявся — цілий день телефонують з усього Києва і навіть зі Львова, все перевіряють.
— Переплутали, мабуть, зі Світличним.
23 березня 66-го року я дізнався від одного товариша, пов’язаного з міліцією, що 25-го буде новий суд — над О. Мартиненком, І. Русі-ним і Є. Ф. Кузнецовой).
Повідомив Дзюбі. Він не повірив, бо рідних і свідків у справі на суд ще не викликали. Довго довелось переконувати, що відомості достовірні.