Дзюба прошепотів до мене:
— Господи, оце з такими дурепами (каюся, Дзюба, здається такої вульгарної термінології не використовує) доводиться мати справу…
Я кивнув головою — її хвилює, якою мовою розгортається абсурд «Процесу», а нас — доля живих людей.
Розгорілась дискусія про ленінську українізацію адміністративного апарату.
Нарешті нас попросили вийти.
Вийшли всі і підійшли до входу в будинок суду. Міліція вже не пускала в саме приміщення.
Підійшов поет Драч і почав розповідати зміст кінофільму «Перед судом історії». Це фільм про знаменитого «крайнього правого» монархіста Шульгіна, що був лідером правих у Державній Думі, потім одним з діячів Добровольчої армії Денікіна, потім учасником антирадянських змов. Шульгіна грає… сам Шульгін.
У фільмі відбувається суперечка між білою ідеєю Шульгіна і червоною — старого більшовика.
У ході суперечки показують епізоди історії, і Шульгін під тиском історичних фактів поступово здається.
Але як! Наприклад, визнаючи, що Ленін врятував Росію, він сумує за тим, що втратили Фінляндію, Польщу. На поверхні фільму — капітуляція білої ідеї перед червоною, а по суті — визнання білогвардійцем Шульгіним заслуг більшовиків перед білою ідеєю.
Після Другої світової війни Шульгін повернувся у СРСР і почав проповідувати правоту більшовиків, залишаючись прихильником єдиної і неділимої Росії, православ’я і т. д. Він не зрадив своїх поглядів, зрадили свої — наступники більшовиків. Оскільки проти основної, білої ідеї фільму почали протестувати українські інтелігенти, то в Україні фільм майже не йшов, а в Росії його також невдовзі зняли з прокату.
Іра Якір побувала у Шульгіна 1970 року і запитала його:
— Ви досі за монархію?
— Я за моно…
Один з діячів партії кадетів Мейснер, повернувшись у СРСР з еміграції, описав у книзі «Міражі й реальність», як енкаведисти допитували заступника Денікіна, генерала Шиллінґа. Гёнерал на запитання: «А що ж ви відчули, коли побачили нас на вулицях Праги?» відповів:
— Побачив генералів і офіцерів із золотими погонами, солдатів, по формі одягнених, перехрестився і подумав — стоїть Росія!
І Шульгін, і Шиллінг побачили те, що є, — «стоїть Росія», «єдина й неділима», з «золотими погонами» офіцери, з солдатами, «по формі одягнутими», і прийняли це: для їхньої «білої ідеї» цього досить — зникла анархія в армії, жидівське засилля, а те, що гинуть мільйони людей — дрібниця.
(Мейснер у захваті описує щастя повернення білих в Росію і замовчує обман тих, що повернулись, — адже майже всіх їх посадили у табори.)
Дзюба та інші товариші далі вимагали, щоб нас допустили у судову залу. Міліціонери пояснювали, що зал малий і весь переповнений.
Нарешті оголосили:
— П’ять чоловік можуть зайти.
Почали сперечатись, кому заходити. Довго шукали Сверстюка.
Пішло четверо, п’ятого не пустили.
Ліна Костенко взялась записувати слова підсудних, судці, прокурора й адвокатів.
До неї підійшли міліціонери і забрали блокнот.
Не довго думаючи вона кинула підсудним букет квітів. Коли букет летів, всі міліціонери й судові чиновники злякано пригнулись… бомба…
Пригрозили вигнати.
Решта стояли біля будинку суду. Прокотилась чутка, що прийде «сам» А. Малишко, а може, і Гончар, також чиновний, ліберальний письменник. Звичайно ж, не прийшли.
Український «патріотизм» Малишка проявляла його дружина, Забашта.
О. Мартиненко отримав 3 роки, Русін — рік, Кузнецова — 4 роки суворого режиму.
Стало відомо подробиці цього та інших процесів. Виявляється, коли читали вирок, назвали суд «відкритим». Багато хто каявся, визнавав провину і навіть виказував товаришів.
Я запитав у Дзюби: чому так погано тримаються… Згадали про значно гіршу поведінку декабристів. На пальцях можна було перерахувати тих, хто тримався мужньо. Решта говорили одне про одного все, що завгодно, вигороджуючи себе.
Дзюба сказав, що погано тримаються ті, у кого під ногами немає твердого ідейного ґрунту, хто протестував насамперед емоційно.
Після суду мої контакти з українськими патріотами поглибились і розширились.
Прочитав кілька самвидавівських статей.
З’явились перші українські листи-протести проти незаконних арештів. Один з них був підписаний відомим авіаконструктором О. Антоновим.
Я написав подібного листа і вирішив зібрати підписи серед російської та єврейської інтелігенції.
Показав двом вченим. Вони схвалили, але порадили, щоб першими підписали академік Глушков і професор Амосов, («тоді легко зібрати підписи менш відомих вчених»). Пішов до Дзюби і домовився, що разом підемо до Глушкова. Зателефонували в Президію Академії наук УРСР, бо Глушков — віце-президент Академії, член ЦК КПУ і після обіду здебільшого в інституті не буває.