Через декілька років після зустрічі з цими молодими київськими логічними позитивістами я познайомився з найвидатнішим радянським філософом В. Дсмусом, до якого заходив за рекомендацією Авдіє-вої. Асмус докладно розповів про цькування Пастернака і навіть провів до його могили. Він розпитував мене про самвидав, про демократичний рух, про ставлення до марксизму. Я виклав свої погляди. Він здивувався:
— Дивно, що серед молоді залишились марксисти.
Виявилось, що Асмус завжди вважав себе за неокантіанця, але оскільки в марксизмі є спільні з кантіанством елементи, то він може, майже не кривлячи душею, писати «марксистські» праці. Розумніші з партійних філософів підозрюють його у єресі, але довести цього не можуть:
— Їх же не цікавить зміст. Аби тільки цитати з Маркса, Енгельса й Леніна були.
Вже після 68-го року була в мене цікава розмова з одним київським позитивістом.
Становище сучасної радянської філософії він показав таким чином.
— Зараз у нас є всі напрямки філософії — від релігійних до марксистських. Серед них є незначна частина партійних філософів, тобто не філософів, а цитувальників, що тільки стежать за останніми вказівками. Їх всі зневажають, але майже не бояться: вони нічого не розуміють.
«Б’ють тільки молодомарксистів. Так вам і треба — може, хоч тепер щось зрозумієте. А б’ють вас тому, що це єдина філософія, революційна за своїм змістом. Решта всі можуть бунтувати, але бунт не випливає з їхньої філософії».
Я подякував йому за такі приємні для нас, молодо- і неомарксистів, слова.
Під час хрущовської «відлиги» мій знайомий мав доступ до архівів Леніна. Як він казав, там зберігається чимало неопублікованих Ленінових праць, зокрема, філософських («неграмотних, звичайно», — додав).
Зустрічав я також «марксистів-сартристів», теософів. Найчислен-ніші логічні позитивісти, бо їх підтримують вчені і сам процес зростання ролі науки, математики, зокрема.
Ховаються «сартристи» дуже просто. Якщо я хочу розвинути ту чи іншу думку Сартра, я маю вклонитись основоположникам (досить однієї цитати) і почати громити Сартра. І необов’язково при цьому лицемірити — будь-який тямущий послідовник Сартра у чомусь з ним незгодний. Про це він і пише, розвиваючи паралельно інші Сартрові ідеї. Зовні такий розвиток виглядає як заперечення цих ідей.
Це один з методів філософської «езопівської» мови. Інший «езопів» метод — тарабарські філософські слова, зрозуміти які здатні небагато фахівців. Є й інші «методи».
Але, як засвідчує досвід, окрім першого методу, «езоп» не завжди спрацьовує: партійні філософи, не вловлюючи крамоли у змісті (через невміння мислити самостійно), чують крамолу у стилі викладу, мові.
У всіх соціально-гуманітарних науках є «зони мовчання», тобто теми, про які не заведено писати. Такою темою упродовж довгого часу були статеві стосунки. Про секс писали під заголовками «про любов і дружбу», причому розглядалися тільки рівність чоловіка й жінки, материнство, виховання дітей, допомога жінці з боку чоловіка. Про самі ж статеві стосунки сором’язливо мовчали: незручно якось признатись, що не лише буржуазія займається цією гріховною справою. Сексуальне святенництво було продовженням ідеологічного, тотальна ідеологізація призвела до ідеологізації статі, і люди метаються між сексуальним розладом і неврозом чистоти. Обидві крайності доповнюють одна одну й взаємоперетворюються. Початок перебудови ознаменувався знаменитою відповіддю комсомолочки американській дівчині: «У нас сексу нема». Але з розвитком гласності, майже через декілька місяців увесь (!) клас московських дівчаток повідомив, що вони мріють стати валютними путанами. Як могло бути інакше, коли… Де було можливе отаке. Біолог, вже мати. Розмовляємо про Фройда. І раптом — непорозуміння. Виявляється, я випадково відкрив їй Америку, що діти народжуються від знайомої їй сексуальної гри. А я ж тільки-но прочитав про африканське плем’я, що не пов’язувало сексуальних забав з дітонародженням.
Коли я вивчав гіпноз, я попросив відомого у Києві сексолога підшукати серед своїх пацієнтів сомнамбул і запропонувати їм взяти участь у моїх експериментах. Один пацієнт захопився телепатією і з рік ходив на експерименти. Коли ми краще познайомились, він розповів мені, чим займались вони з сексологом. Більшість хворих були істерички й невротички, які страждали від вимушеної невинності. «Ти піклуєшся про пролетарів і селян, а ми про — баб, — гордо пояснив мені цей пацієнт. — Ми даємо їм те, чим суспільство не забезпечує». Така філантропія розсмішила мене. Мотиви цих філантропів аж ніяк не гуманні, але що я міг сказати? Толстой не має рації частково й тому, що не бачить, що зло також може принести добро, не дуже велике й не дуже чисте, але добро. На жаль, і добро може принести зло. Це не означає, що мотиви людської діяльності однакові. Життя таке складне, що прямих шляхів до добра і зла немає, і кожен мусить шукати свій шлях, керуючись своїм розумом і сумлінням, історичним досвідом, заповітами Христа й Будди і теорією Маркса.