Вони запропонували мені виступити на нараді пропагандистів Академії наук, розповісти про мої принципи і методи пропагандистської роботи.
Я обдумав тему свого виступу. Брехати не хотілось, і небезпечно — вони можуть дізнатись про те, що я інакше проводжу семінари, ніж розповідаю про це. Але й не хотілось відмовлятись від семінару.
Нарада проводилась у будинку райкому партії. Керувала секретар райкому. Темою були форми пропагандистської роботи.
Пропагандисти розповідали про відсоток відвідування, про підвищення ідейності вчених після політзанять та інші нісенітниці. Нудно, як і на всіх інших офіційних нарадах.
Запросили мене.
Я почав з того, що після розкриття культу, після занудних лекцій з філософії в інститутах у молодих вчених виробилась зневага до філософії й політики. І з цим стикається кожен пропагандист (зал дружно закивав). Треба змінити форми пропагандистської роботи. І я, мовляв, у своїй роботі виходжу з таких позицій:
1. Треба, щоб було вільне відвідування. Хто не хоче, хай не ходить. Спершу це призводить до того, що люди відсіваються, а потім, навпаки, — якщо семінар цікавий, відсоток тих, хто приходить, збільшується.
2. Не можна і вченим, і людям з середньою або навіть з початковою освітою давати одну й ту саму програму політосвіти. Не можна з року в рік давати все ту саму програму.
(Було смішно й соромно говорити банальні речі, але ці кретини сприймали все це як щось сміливе й оригінальне.)
3. Потрібно шукати нові теми, як пов’язані з професійними зацікавленнями, так і віддалені від них.
4. Потрібні не доповіді, а дискусії.
5. Якщо ставиться тема «В чому сутність мистецтва?», то вона майже неминуче провалиться, бо це тема для професіоналів. Її можна сформулювати як питання: «Чи є мистецтво у марсіан?». По суті, та сама тема, але сформульована гостро, незвично, вона викликає дискусію і дозволить зазирнути в саму суть проблеми.
Тут я поглянув на керівника. Вона розпливалась у захваті від «новаторських» ідей. Я посміливішав і вирішив підкинути «крамолу».
— На жаль, всі пропагандисти стикаються із «зонами мовчання», з темами, про які не заведено говорити або можна говорити лише загальниками. Наприклад, «національне питання».
Тут я просто шкірою відчув, як жахнувся зал, секретар райкому навіть пригнулась: всі чекали, що знову прозвучать слова Дзюби. Але це не входило в мої наміри — кого тут пропагандувати за Україну? Може, троє-четверо мовчки підтримають. Треба рятувати семінар.
Я вів далі:
— З національного питання повторюють тільки слова Леніна. Ленін, як відомо, обстоював українізацію України. Але часи змінились. Треба критикувати Леніна чи розвивати його ідеї? Нам, пропагандистам, постійно ставлять це і подібні запитання.
Напруга у залі зросла.
Даю відбій.
— Мабуть, потрібні спеціальні семінари з національного питання для пропагандистів, треба зруйнувати «зону мовчання».
Секретар райкому знов стала посміхатись — небезпека крамольної промови минула. Перед ними — наївна, але віддана справі партії людина. (Одним з мотивів вторгнення у «заборонену зону» було бажання здобути матеріал про фактичні установки ЦК КПУ з національного питання, адже на таких семінарах кажуть набагато більше правди, і для самвидаву я мав би якісь нові факти великодержавного націоналізму КПРС.)
Після наради секретар райкому пристрасно дякувала мені за «сміливий, свіжий виступ» і запропонувала написати розгорнуту статтю про «нові методи пропагандистської роботи».
Якщо вони знайдуть інших «творчих пропагандистів», то видадуть Цілий збірник статей на цю тему. Я погодився.
За тиждень-другий до мене зателефонували з парткому і попросили прислати автобіографію для ЦК партії. По секрету вони повідомили, що ЦК бажає видати мені премію, почесну грамоту і вивісити мою фотографію на міській дошці пошани як кращого пропагандиста Києва.
Коли я розповів всю цю історію Дзюбі та іншим «неблагонадійним», всі дружно реготали. Ми з дружиною уявляли, як КДБ приходить з обшуком, а я показую їм на почесну грамоту ЦК — кого ви, мовляв, обшукуєте, падлюки!
Але ми недооцінили КДБ. Вони повідомили у ЦК, хто я такий, і більше ніколи про почесну грамоту я не чув.
Я робив й інші спроби «легалізувати крамолу», хоча й глузливо ставився до «легалістів». Але тоді мені здавалось, що легальна крамола «Нового мира» дає для розвитку думки в СРСР більше користі, ніж весь самвидав.
Подальші події засвідчили, що сподівання на езопівську літературу, на легально-офіційну опозицію безґрунтовні.