Влада дуже хоче оживити свою мертву ідеологію, але не здатна на це, бо сама вона — мертва. Оживити ж її з допомогою молоді і боїться (а що, як з цього вийде щось «ухильницьке»!), і не може, бо творча молодь не з нею.
Яскравий приклад боротьби бажань і страхів влади — випадок з дискусійним клубом в Києві, який розігнали після двох дискусій: про мораль і прогрес, про мораль і науку. Там не було крамоли, але страх у них завжди перемагає, у всіх сферах. Офіційний радянський марксизм — це найбоягузливіша ідеологія. І навіть не ідеологія, а фразеологія. Як пропагандистові, мені часто доводилось зустрічатися з діячами комсомолу й партії.
Першим цікавим діячем був член парткому Інституту кібернетики. Перед культурною революцією він проповідував маоїзм. У його розповідях було багато цікавих речей, що свідчили на користь КПК. Коли у Китаї почалась культурна революція, я запитав його, який вона має сенс. Той спробував пояснити, але не міг, бо інформації було мало. Покаянний лист Го Мо-жо переконав його в тому, що КПК йде сталінським шляхом душіння культури. Він визнав, що програв.
Був у нас в Інституті китаєць, який завжди пишався своєю нацією. Коли почалась культурна революція, він весь знітився і почав усім пояснювати, що він не китаєць, а уйгур.
Якось на комсомольських зборах я пересварився з одним з партійних діячів інституту через його демагогію і навіть обізвав «провокатором». Він запропонував зустрітись і поговорити. Я згодився. Ми почали зустрічатись.
Його основна теза: «Жовтнева революція — революція хамів. Треба вигнати з керівництва тупиць. До влади повинна прийти технічна інтелігенція. Годі нам „кухарчиних дітей“».
З приводу хамської революції я нагадав слова російського письменника Мережковського про «грядущого хама».
— Ну й що. Він правильно передбачив.
— Але потім Мережковський кинувся в обійми хамів Муссоліні й Гітлера!
На це він відповів, що не заперечує того, що думка Мережковсько-го про робітничо-селянську революцію слушна.
Приблизно за місяць він сказав, що говорив про мене з партійними тузами Академії, і запропонував мені вступити в партію.
— Ти вмієш тріпатись їхньою мовою, знаєш всі догми, і тому ми зможемо зробити тобі кар’єру. Такі як ти потрібні для боротьби з бюрократами. Не виключено, що вдасться поступово захопити владу у ЦК, викинути звідти дурнів і замінити розумними людьми.
На місяці розтягнулась подальша дискусія. Я доводив, що влада технократів буде нічим не краща за бюрократичну, що це утопія — мріяти про те, що чесна людина зможе стати членом ЦК, не ставши негідником.
Я давав йому весь самвидав, який у мене був. І нарешті він здався.
— Гаразд, що мені робити?
— Один з принципів демократії — самостійне мислення. Знайди собі діяльність до душі у самвидаві.
Він почав нудитись і відтоді став віддалятись і від мене, і від партійної роботи.
Їм так хочеться не думати самим, так хочеться вождів, нехай і «демократичних», але фюрерів.
Інший партійний бос був ще цікавіший.
Свого часу він на доручення ЦК ЛКСМУ був одним з керівників культпросвітроботи. Але після того як розігнали «Клуб творчої молоді» (з якого вийшла більшість визначних київських патріотів-опозиціонерів), він локалізував діяльність у межах свого інституту. Проводив цікаві культурно-політичні заходи.
Познайомившись з ним, я почав використовувати його зв’язки У партійних і комсомольських колах — щоб поліпшити роботу в нашому інституті.
Він дуже цікавився Дзюбою, Світличним та іншими учасниками українського руху. Я давав йому самвидав, він приносив рідкісні та малодоступні книжки.
Потім ми декілька років не бачились і зустрілись у 69-му році, коли я вже не працював.
Він був дуже п’яний, але мене впізнав і одразу ж став лаятись.
— Такі як ти, Дзюба і Світличний, потрібні Україні. ЦК КПУ охороняє Дзюбу і Світличного від арешту, а ви лізете на рожен. Я можу познайомити тебе з секретарем ЦК Овчаренком. Він мій приятель. Ти пообіцяй, що не будеш здіймати галасу, і він влаштує тебе на вигіднішу роботу.
Я послався на те, що Овчаренко — негідник. І взагалі я не збирався відмовлятись від своїх поглядів.
Він став насміхатись з марксистських ілюзій.
— Я керую трьома сотнями комуністів. Це барани. Їм треба батіг, сильна рука. При владі мають бути математики, фізики, техніки. Тільки так Україна стане самостійною.
Батіг і сильну руку я прокоментував як гітлерівську ідею.
— А що, Гітлер хіба дурень був? Не все, що він говорив, дурне.
Суперечка стала безглузда.
— Ну що ж, прощай, утопісте. Ми ж вам допомогти хочемо.