Щодо клопоту… Користуюся нагодою, щоб подякувати українській еміграції, що в цілому мала досить мудрости й толерантности, щоб витримати, перетравити мій марксизм. Дякую й за моральну, матеріяльну, політичну підтримку в правозахисній боротьбі на Заході. Дякую долі за те, що мав змогу пізнати таких людей, як Ю. Шевельов, В. Барка, мйтрополит Мстислав, кардинал Й. Сліпий, таких діячів УПА й ОУН, як Ірена Козак, Богдан Кордюк, Микола Лебідь, Олег Штуль… Знаю, що можуть бути нарікання навіть з боку дивізійників, якщо в цьому ж ряду поставлю ім’я професора В. Кубійовича, але не я йому суддя за воєнне минуле, бо я був свідком лише його подвигу «Енциклопедії українознавства». Саме завдяки діяспорі зрозумів заповідь «Не судіть», що допомогло потім відмовитися й від судової аристотеле-томістської логіки суджень… Та список доведеться обірвати, бо задовгий… До нього довелося б долучити й менш відомих, та не менш близьких. Часто згадую покійного нині Д. Стру-ка, який продовжив роботу Кубійовича над «Енциклопедією». Та й особисто вдячний йому за уважну критику моїх літературних та фолькльористичних фантазій. Як це не дивно, але саме на Заході познайомився з Надією Світличною, познайомився фактично, а не поверхово, як це було в Києві. Без її дружби не уявляю, як витримав би увесь політичний балаган в діяспорі й поза оною.
Прочитавши попереднє, дружина обурено запитала: «А Григорен-ка чому не згадав?» Чому?.. Бо тема Григоренка охоплює майже всі теми, аспекти демократичного руху. У «Карнавалі» я пишу про нього як про дисидента-марксиста. На Заході він вже був християнин, «націоналіст» (Боже, які не значущі майже нічого слова). Мали з ним і Зінаїдою Михайлівною досить гострі дискусії, та дружба наша лише ними зміцнювалась, бо був він людиною надзвичайної сили духу й чесности з собою. Маю надію, що Н. Світлична збереться написати спогади й змалює політичну боротьбу Григоренка на Заході…
А Микола Руденко? З головою Закордонного представництва Української Гельсінської Групи мав досить гострі сутички… з приводу оцінки тих чи інших поетів та прозаїків. Мене аж нудило від навіть цілком порядних письменників типу Гончара, яких я вважав нацреалістами, типологічне й Генетичне (народництво 19 сторіччя). Микола, відповідно, терпіти не міг моїх улюблених «модерністів», в яких вбачав ненародність, снобізм, штукарство. Дискусії були настільки гострими, — ми обоє зловживали досить дошкульними епітетами, — що навіть боязко було за єдність нашого Представництва. Але суттєвих політичних розходжень не було — ні в тактиці, ні в стратегії. Та й виходили ми в правозахисній і політичній боротьбі з одного й того ж мандату, що мали з України, і з тої ситуації, що була на той час в СРСР…
А Раїса, колишня дружина Мороза? Згадуються наші роздуми над таким собі лейтенантом КДБ Кольчиком. На моєму допиті був уже майором чи капітаном (здивувало мене, що мій полковник поводився з ним як із старшим). Можливо, єдиний талановитий психолог в українському ДБ. Багатьох розколов. Тому що це саме він «розколов» О. Бердника, питаю Раїсу: «А чи були якісь містичні випадки у спілкуванні з ним?» Раїса згадала два. Містифікація типу шерлокхолмсівських, але видно, що дядьо вивчав «містику». Ми все чекали, коли колеги його з’їдять, як колись з’їла охранка знаменитого Судєйкіна: не терпить бюрократія талановитих людей, навіть покидьків…
Перечитую оцей «Карнавал» і розумію — не вдалося «карнавалізувати» історію. Не зміг ні стерти своєї біографії, ані знищити жалість до себе, тобто почуття власної важливости… Правда, й понять таких не зустрічав тоді. Хіба що їм типологічне близьке — карнавал. За весь час лише один читач запитав: «А чому — карнавал? Що це таке для Вас?» Спробую для цього одного пояснити. Андрухович в «Перве-рзії» змалював західне й діяспоричне посткарнавальне буття й побут. Емма Андієвська в своїй прозі дала картину карнавалу української післявоєнної діяспори, специфічно жіночими очима… Карнавал — це… ось, наприклад, сидиш в цісарському місці, думаєш про нову війну в Афганістані, про куздру, Шевченків «Кавказ» у Чечні, а в голові тобі настирливо стукає чомусь: «Рута, рута, волі нашої отрута». Вже скільки бився над цим: «За що він її отак?» (Тричі привозили з України насіння — не росте тут, лише дика, тутешня, миршавенька, прижилась). І раптом блискавка: «Чи не Рутенія мається на увазі? Випад проти тих самих отців-єзуїтів… А як це довести?» Або ось така паралельна асоціяція, спогад. Російська початкуюча поетка, дисидентське дитя, таке собі янголятко, аж суцільне евіґе вайбліхе чи може навпаки вайбліхе евіґе. На її прохання відбираю для якогось журналу її вірші. Ну, очевидно, метафізика, кохання, абстракції, Лєрмонтов перемішаний з Хлєбніковим, постмодерн. В одному вірші відчуваю, що щось не теє. Тобто те, але… Так наче в неї живіт у вірші бурчить. Делікатно бурмочу, що «у Вас тут такі звукосполучення, наче Ви спускаєте воду у ватер-кльозеті». — «Так, цілий день тоді бігала». — «Але ж Ви не про це хотіли сказать. Ні, ні, не переживайте, це якраз свідчення таланту, ще незасвоєного, несублімованого». Тобто є «фізіологізм», але не «ґеніяльний»… Щоб було ясніше, про що мова, пошлюся на Стуса, який в українській поезії, на мій смак, досяг вершини «ґеніяльного фізіологізму» а ля Мандельштам, перетворивши навіть тюремний фантазм у високу еротику. Оце і є карнавал. І багато чого іншого. Ось у москаля Максима поранена нога, і це означає, що він хтонічний божок. У час писання поеми у Тараса боліли ноги, й він почував себе Йовом на гноїщі імперії. І раптом болить твоя, читачева, нога… Та ні те, ні друге, ні третє не має ніякого значення, бо важливе лише те, що Тарас «боровся з Богом». Карнавал — це коли Бог сходить на Землю, стає людиною, тобто безкінечність втілюється в обмежене, майже нуль, а людина вивищується до… Кобзаря, наприклад.