Ніде не було її…
Мої кроки ставали щораз повільніші, голова хилилася щораз нижче…
Свічка догасала, як ми потрапили на патологію. Молодий чоловік в окулярах, у сірому одязі подавав лекцію по-українськи. Молодь відповідала безпомилково цією ж мовою, так м’яко й співно, як це вміють тільки Придніпрянці. Я сиділа на останній лавці і, підперши рукою голову, закрила нею лице. Свічка моя догоріла, а в мене нестримними двома струмками котились сльози з очей. Я плакала з болю, жалощів і любови. Я плакала, віднайшовши вкінці в темному куточку найдорожче, що має людина: рідну мову…
Одного з наступних днів я познайомилася з цією молодою людиною. Сильно потискаючи йому руку, я сказала:
— О! Я знаю Вас. Ви ж читаєте по-українськи. Ви. навіть не знаєте, скільки Ви дали мені і що я переживала на Вашій лекції.
Засяяло обличчя оцього сіренького хлопця і, напіввинувато й непорадно всміхаючись, сказав:
— У нас вільно викладати, як хто хоче. Хочеш говори по-російськи, хочеш, можеш по-українськи.
— Тому й хочуть усі по російськи! — відказала я, не в’язучись. Та він на те вже не знайшов відповіді…
Того вечора, тяжкого й незабутнього вечора, я пішла в гості до письменників.
VIII
Зустріч з письменниками
Коли я вибиралась до Києва, мені переказували: а не забудьте відвідати Т. й поклонитися йому від нас, Галичан. І бідний Михайло Струтинський, якого через два місяці забрало НКВД, відкіля він вже не вийшов, наказував: Зайдіть до автора «Соняшних Кларнетів» і «Вітру з України» і привітайте його від мене. І ще хтось казав: Перекажіть П. Г-ві, що майже останні слова Гординського були про нього.
Тож живучи ще у К-ченків, я вишукала номер телефону П. Г. Т-ни і подзвонила.
— Гальо, чи поет Т.?
— Да, кто ґаваріт? — через хвильку надуми почула доволі хрипкий голос.
— Тут, авторка «Ціни Життя» — заклопотано відповіла я.
— Не панімаю, кто ето!
— Дозвольте, я поясню вам. Тут одна незначна письменниця, що познайомилась з вами у Львові на загальних зборах письменників і дала вам свою книжечку Ц. Ж… Зараз я в Києві і хотіла б вас відвідати. Автім у мене декілька привітів для вас…
Через хвилину відповідь:
— Добре, так зайдіть будь ласка завтра ввечорі. А яке ваше прізвище?
З заплаканими очима й стисненим серцем я йшла до П. Т., корифея української сучасної (минулої?) поезії. Доїхавши до пл. Калініна, я мала пересісти на тролейбус, що віз на вул. Леніна 88, де був будинок Літробів. Так мені порадили, мовляв, трамвай туди не доїде.
На площі Калініна я стояла самітна й сумна чекаючи тролейбуса. Був уже тридцятьступневий мороз і віяв різкий північний вітер. А я чекала, чекала, тролейбуси, навантажені вщерть, не зупинялися. Вони бігли швиденько на своїй кривій ніжці наче завішені вагонетки над проваллям й темінню чужих, ворожих вулиць. За деякий час я вирішила, що треба йти пішки. Не знаючи міста, ні трамваїв, я не знала, де вул. Леніна, і здавалося, що воно недалеко. І я йшла і йшла і йшла безмежно довгою іі півтемною вулицею. Вітер різав мені лице, а гризота в серці робили мене напнужденнішою, найбіднішою. Чого я забрела сюди, чого ж я тут шукаю? І до кого та пощо я йду, так як колись йшли паломники до Лаври, шукаючи собі там утіхи?
— Кто ґаваріт — прочувалось постійно.
За чим іду? Темні вулиці, льодова ніч і бідне галицьке серце, загублене на київській Голгофі…
Не раз хотілось завернути. Але куди, і пощо йти? Хіба не все одно?
І коли вже зледеніли руки й ноги, та серце стиснулося в болячому корчі — хотілось сісти десь під муром, притулити голову до каменя і плакати, плакати, плакати — аж до смерти.
Будинок Літробів ще не був вповні закінчений, як зрештою більшість новіших будівель. Розкопаний брук, просто якісь рови й насипи. Доводилось все таки перебрести, щоб вкінці відштовхнути важку браму й ввійти в новий світ.
В брамі тепло огрітого будинку стояв швейцар і з ввічливістю питав, до кого, поінформував, та — на диво — почав розмову. Відкіля і хто? А він впізнав з мови й одягу, що з Західньої. А це гарно, що йду відвідати П. Г-ча. А письменники в нас у пошані, це ж кращі сини народу й заслужені радянські патріоти, а…
Я пішла на поверх та подзвонила. Відкрила старша пані та просила чекати, син ще не вернувся. Тож я сіла в кутку невеличкої кімнати, скромно заставленої ніжними фотеликами й столиком, та стала розглядати журнали. Була це ждальня, як у нас у лікаря напр… Щойно потім я зрозуміла, що депутат Верховної Ради, член різних, прерізних високих інституцій, знаний патріот і поет мав багато-багато справ, ще і немало всіляких людей налазило до його й не давали хвилинки відпочити а то й попрацювати. Сидячи так, я знову мала не один відрух: втікати!