Звертала на себе увагу одна групка. Два хлопці одягнені в чорні куртки з по-галицьки вишиваними сорочками. Довкруги них декілька слухачів. Були з-під Львова. Завербовано їх на роботу до Донбасу. А там замість обіцюваних гарних кімнат, добрих заробітків, просто знущання і заглада. Робочого одягу не дали, а в своєму поліз в шахту і за декілька днів знищився зовсім. Праця вуглекопа страшна, під землею серед вогкости й пилу. Дехто збув в те здоров’я, а то й ЖИТТЯ. Лаяли. Як Галичани, непривичні мовчати. Групка людей слухала мовчки, Запитував хтонебудь час від часу декількома словами. Потім з публіки виступив такий огрядніше одягнений, в кашкеті, та став їм говорити освідомлюючу промову. Мовляв, в капіталістичнім устрою з робітника кров ссуть, а в СССР він працює на себе і т. д. Хлопці відгризались, лаючи Донбас, устрій і брехню пропаганди. Публіка мовчала, але здавалось, що така сцена була їй зовсім понутру.
Використавши слушний момент, я відкликала одного з чоловіків до буфету. Казали, що не їли три дні. Купила я їм булки та лімонаду і остерегла, щоб мовчали, а то їх запакують і білого дня їм вже не бачити. За мої прихильні слова щиро дякували і вже далі не встрявали в дискусію.
Зате Гр. Ст. пильно слідкував за моїми кроками, і мій контакт з краянами зовсім не захопив його. Назвавши їх ледарами й контрреволюцією та обіцявши їм заслужену кару, осудив моє співчування землякам. Вже їх навчимо працювати, не бійтесь! І знову я несвідомо зробила помилковий крок! Цього теж не забув мені мій шеф.
Наш потяг мав приїхати з Одеси. Щоб легше дістатися, ми взяли носильщика. Він мав допильнувати, коли потяг прибуде та примістити нас у вагоні. Та поїзд не їхав і не їхав. Дуже важко мені було ждати з грипом. У мене боліло все, головно крижі й ноги. Так хотілось лягти! А потяг не їхав і не їхав. Тільки на п’ять годин він спізнився. Та коли б це знати відразу. А тут ніхто нічого не знав, чи знаючи, не казав. Ануж шпіонові треба знати, а потім виявиться, хто сказав…
Зате час від часу приїздили потяги, і тоді мегафони голосили, відкіля й доки. Та голосили по-російськи. Ґражданє, ґражданє! Гомоніло в вухах, і нечітка й чужа мова зливалася в один гул. Я не розуміла нічого і за кожним разом просила пояснити мені. Гірше було, коли мені захотілось піти до ресторану поїсти. Рестораном була друга частина залі, прикрашена пальмами. Там було дуже тяжко знайти не тільки столика, а навіть вільне місце при спільному столі. Гнав мене туди не так голод, як потреба сісти опершись вкінці об спинку стільця. Хотілось гарячого чаю… Та я сиділа й сиділа і ніяк і нічого не могла дістати. Я ловила проходячих офіціянтів, та вони виривались мені з рук, не пояснюючи, чому не хочуть, чи не можуть мене обслужити. Я сиділа, як в далекому чужому краї, якого мови не розумію. Що гірше: не розуміла я гучномовників. Все таки міг би над’їхати мій потяг, а серед цієї вбитої маси ніхто мене не шукатиме і не так легко знайде. Як останні дні я боялась, страшно боялась залишитися в Києві. Коли прогомонів виклик, я просила сидячих біля мене двох чоловіків пояснити мені. Раз чи два вони кинули одно чи два слова, а потім повернулись до мене спіною, і, коли я торкнула одного за рукав, він зробив нетерплячий рух рукою наче б струшував з неї щось гидке. Здавалося: ще хвилина і він встане, ударить мене або наплює на мене. Отакі ввічливі росіяни «радянські люди» були огрядно одягнені, як пристало на партійних, в чорних пальтах і кашкетах.
Нарешті принесли мені, не питаючись, сіканець з якимось тістом. З трудом я погризла і проковтнула поспішаючи. Було ж хоч щонебудь гаряче. Коли я попросила проходячого офіціанта чаю, він знизав нетерпляче раменами, кажучи: какой там чай! — таким тоном, наче б я зажадала чогось дуже коштовного і надзвичайного.
До мого столика підійшла людина дуже худа і зовсім прозора на обличчі, простягаючи руку. Це був перший жебрак, якого я побачила в Києві. І не жебрак він був, а тінь людини. Мовчазна, безкровна, холодна. Потім я зрозуміла, що такий вигляд в тих, що виходять з тюрми. Я дала йому кусок хліба, і він пішов мовчки далі. Та ніхто не давав йому нічого. Всі повертались мовчки спинами. Який твердий народ, — думалося. І хто ж відучив їх бідним братам нещасним подавати руку? Потім я пригадала, що згідно з програмою, хто не має що їсти, імовірно не працює, ну а такий то контрреволюція…