Так це ж Кияни, що залишились після страшних дій революції, після змін режимів, голоду, Скрипниківщини, СВУ постійних арештів й вивозів — аж згодом я це зрозуміла, почасти вже тут, у Києві, дорешти ж вдома.
Як би не було національне питання виринуло й стануло переді мною на цілий зріст, воно, яким досі я на ділі не цікавилась. Моє чи моєї родини українство було завжди таке природне й самозрозуміле, як щоденні атрибути живої матерії. Так би мовити, воно входило в програму щоденного обміну речовин нашого єства і так як дихання, відживаючи вдруге воно не вимагало ніколи ніякої дискусії, ні глибшого обумовлення. Воно було пишне, ясне й не підлягало дискусії. Інша справа — політичний чи партійний світогляд: тут вже можна було «добагати собі» як хто хотів, а в нас, у Галичині, було в чому вибрати.
Тож далі мої спостереження були присвячені двом питанням: національному і соціяльному. Хотілося розуміти це життя. Треба було зрозуміти його. Доведеться ж нам жити тепер таким життям. Що чекає нас в майбутньому? І як жити нам?
IV
В хаті й на вулиці
Почну від найближчого людині: житла. Григорій Степанович залишив мене у К… Там з того приводу не виявляли ані захоплення, ані окремого незадоволення. Проте, кермуючись якимось притаєним відчуванням, я була впевнена, що дім цей не ставиться до мене з прихильністю, і вже зразу я просилася в готель. Та мій опікун вилаяв мене, мовляв, в готель не так то легко в них попасти, треба було замовити і т. д… Коротко, казав сидіти на місці. Все таки дав мені стежечку для виходу: якщо до чого — зможу перейти жити в гуртожиток школи. Перспектива не всміхалась, а ще мені: ввижалась така бурса, спання з кільканадцятьма ученицями чи вчительками, гамір. Тоді я ще не розуміла причин ворожости й тяжкого настрою, який згодом огорнув мене у К., а дещо аж через два роки я довідалась. Тож на разі залишилася.
Мешкання моїх хазяїв складалося з трьох чи мабуть чотирьох просторих кімнат в будинку Наркомів. Значить новий і один з вибагливіших будинків по вул. 25-го жовтня, давній Інститутській. Жила в ній така родина: чоловік, його жінка лікарка, їхніх троє дітей — все дівчатка, бабуня і служниця. Обстановка була така, як у нас в міщанських домах початку нашого століття: вузькі шафи з масиву, мабуть вільха, великі столи на товстих ніжках, по одній-дві великих циратових канап з опертям, на закінченні якого стояло декілька фігурок чи фляконів. Канапи нагадували часи нашого дитинства, коли то були місцем для іграшок дітей, при чому спинка любила валитися, а через скакання дерся матрац.
В моїй кімнаті було ще бюрко (старосвітське) і мала, невпорядкована шафа з книжками. Очевидно, на першому місці твори Леніна вони надавали домові й родині характер правовірности. Далі різні нецікаві, виключно російські книжки. Натрапила я тільки на одну, яка мені подобалась і навіть я її забажала дістати: ілюстровані казки східніх народів. Йдучи за потребою вищеописаної пасії, я питала в хазяйки, чому в них немає українських книжок, та не довідалась нічого конкретного. Зате українська книжка в моїх руках здавалася їй чимось дивним, незвичайним, може навіть поганим. Вона навіть не намагалася взяти її до рук, наче б боялась їх забруднити.
Ще більше непорозуміння між нами вийшло з нагоди моїх відвідин Тичини, та його книжки «Партія веде». Моя хазяйка не знала, хто такий Тичина, що я просто осудила, а до відвідин його віднеслась злегка підозріло. На книжку ж сказала, «ето удівітельноє». Здавалось, що я не була чужинкою в Києві, а вона, і що я оповідаю їй про людей чужого міста. Тоді ще я була говірка й відверта і про все висказувала свою думку. Потім я зрозуміла, що Григорій Степанович дуже практично зробив, залишивши мене у цієї жінки, яка могла після трьох днів мого життя у неї подати йому доволі «правильну» мою характеристику.