Знову линув дощ. Вода стікає по колючій бороді. Голитися не доведеться, мабуть, ще багато днів.
Чомусь згадую Абелардо Карнейро, кучерявого, чорноволосого кабоклу. Люблю я цих кмітливих людей. На жаль, у них дуже мало радощів у житті, тому нерідко вони сваряться за якусь дрібницю. Сварки, як правило, закінчуються ударом ножа або пострілом. Тоді настає кінець гіркому, злиденному животінню одного кабоклу. Та й другому не легше, бо на нього за вбивство чекають тридцять років тюрми.
Абелардо, цей вродливий кабоклу, схожий на Люцифера з церковних картин, убив людину. Мабуть, сподівається, що йому пощастить утекти від правосуддя. Однак життя вигнанця схоже на життя лісових звірів. Різниця тільки в тому, що людині важче, бо вона здатна мислити.
В голові снують різні думки. Я нахиляюсь, розгортаю гілки, перевертаю камені, шукаючи цікавих видів комах. Руки мокрі, рушниця заважає, а коли відкриваю скляну банку з ціанистим калієм, щоб укинути туди комаху, в ніс б'є міцний, задушливий запах. Тому швиденько затикаю банку широкою пробкою. Двадцятиграмова отрута лежить на дні банки, прикрита ватою і товстим промокальним папером. Один грам цієї отрути може вмить знищити людину. Проте ціанистий калій продається тут вільно, як і патрони.
Злива починає вщухати. Стихає шум води над зеленим шатром.
Пробираюся крізь хащі вже понад дві години, а відійшов од хатини й річки не більше як на сто кроків. Банку з комахами ховаю в рюкзак. З рушницею напоготові під лівою пахвою прямую далі. Я лівша. В свій час мої вчителі багато поморочилися зі мною, поки навчили писати правою рукою. Все інше роблю лівою. Навіть стріляти не вмію з правого плеча.
Обережно ступаю. Кожної хвилини можна підстрілити якусь здобич, що ховається за густою завісою ліан. Не завадило б уже поїсти м'яса. Солона в'ялена риба піраруку набридла. А свіжої немає. Коли повернуся до стоянки, навряд чи захочеться рибалити.
Ноги тихо ступають по м'якому мокрому листю. Пролажу між ліанами, які звисають з дерев. Довелось плащ підперезати поясом. На поясі висять піхви, в які вкладено гострий, широкий, шаблеподібний ніж — теркадо. Ножем не користуюсь, щоб не зчиняти шуму і щоб згори не осипались краплі води. Тому доводиться проповзати попід сплетенням ліан, розгортаючи гілля руками або дулом рушниці. Такі фізичні вправи не припиняються ні на мить. Навряд чи хто повірить, що можна отак тренуватись протягом кількох годин! Виходить, можна: пристрасть мисливця долає всі труднощі.
В полудень повітря стало ще важче й задушливіше. Дощ зовсім ущух, низькі хмари розвіялися. Могутнє сонце почало свою щоденну роботу, витягаючи з рослинності і з землі вологу. Я відчуваю це по тому, як стало душно. Сонця не бачу, його промені не проникають у ці хащі.
Обережно пробираюся далі. Вказівний палець лівої руки лежить на спусковій скобі, правою рукою тримаю рушницю за ствол.
Раптом серед сірих зарослей помічаю довжелезну змію з зеленою спинкою, з голівкою, схожою на собачу. Це змія не отруйна, але дуже прудка. Добре було б взяти її живою, та хіба легко піймати плазуна в хащах? Красива, майже чотириметрова змія теж побачила мене ї швидко зникла в гущавині. Я пожалів витрачати на неї патрон.
Угорі заметушилися чорні ревуни. М'ясо цих мавп досить смачне. Але я ще не настільки став кабоклу, щоб їсти його. Помітивши мене, мавпи кинулися врозтіч і зникли в хащах.
Незабаром я добрався до величезного товстого, мабуть, двохсотрічного дерева кастаньї. На цьому лісовому гіганті ростуть великі горіхи. Під деревом сплелися ліани та виткі рослини, а на землі лежить багато горіхів завбільшки з дитячу голову. Шкаралупа в цих горіхів дуже міцна і товста. Якби розбити всі горіхи, то було б центнерів два насіння, багатого на олію. Горіхи, видно, нападали за кілька років, бо, крім мавп та пекарі, їх тут ніхто не підбирає.
Поспішаю вийти з-під дерева, бо якщо такий горіх упаде на голову з кількаметрової висоти, то й капелюх не врятує, — може вбити на смерть. Мої побоювання справдились: десь угорі зашелепотів, падаючи, горіх. Другий горіх гупнув близько біля мене.
Я звернув убік і вийшов до величезного каучукового дерева з застарілими надрізами. Колись з нього добували каучук. Це було, певно, давно, проте земля навколо дерева і досі не заросла, так її витоптали видобувачі…
Півгодини йду звивистою стежкою, відганяючи хмари комарів. Купарі і хатина вже далеко позаду. Звертати із старої стежки небезпечно. Адже я не бачу сонця, по якому можна було б орієнтуватися в зеленому лабіринті джунглів.