Раптом з гущавини пролунало голосне сопіння. Потім серед німої тиші почулося цмокання, шарудіння листя і плюскіт води. Приглядаюся пильніше і бачу крізь сплетення ліан та густе гілля нахилену над водою величезну, сильну голову ягуара з короткими вухами. Крім голови, не видно нічого. Шию, тулуб і ноги закриває гущавина. Якщо ягуар відведе голову трохи назад, я вже не побачу його. Отже, навряд чи зможу заволодіти цінною шкурою. А втім, справа не тільки в цьому: коли ягуар помітить, що єдиний шлях у джунглі відрізаний, він може напасти на мене, адже відстань між нами усього якихось вісім кроків.
Тож не гаючись цілюсь. Постріл лунає серед тиші як грім. Напруження, яке скувало мої нерви, враз минає.
А по той бік зеленої завіси підкидається підстрелений ягуар. Він крутиться, наче дзига, то падає, то з передсмертним хрипом спинається на ноги. Але сили покидають його. Постріл був влучний і дуже вчасний, бо відстань вісім кроків для такого сильного хижака — ніщо.
Підбираюся ближче. Хижак лежить на боці. Дробинки розірвали йому нижню частину морди, і тепер з пащі стирчать страшні ікла. Вони вже не шматуватимуть більше нікого.
Перезарядивши рушницю, чекаю ще хвилин п'ять.
Тоді підповзаю до звіра попід ліанами і кладу на землю рюкзак з банками й рушницю. Штурхаю ягуара ногою. Він не ворушиться. Здох.
Витягши ягуара на горбочок, єдине сухе місце на земляній косі, гострим лезом короткого ножа надрізаю м'яку шкуру від морди до хвоста, потім шкуру на ногах. Це самка. Шкура легко відстає од м'яса.
Оббілувавши ягуара, я скотив тушу на опале листя, згорнув шкуру і перев'язав її повитицями.
Піт градом котиться по обличчю, шиї, по спині і грудях. Помивши у воді закривавлений ніж, зав'язую шкуру ще раз мотузкою, надіваю рюкзак, беру рушницю, кладу на плечі майже двадцятикілограмову шкуру і виповзаю із заростей.
Добре, що я перед цим не вистрілив у золотого зайця, бо злякав би ягуара пострілом.
Я задоволений і веселий, але дуже стомлений. З самого ранку не відпочивав, а до стоянки ще далеко. Нелегкий буде шлях до струмка з важкою шкурою ягуара на плечах.
Нарешті, бачу попереду світлу, залиту сонцем пляму в напівтемряві джунглів. Колись у цьому місці з корінням вивернулося величезне дерево. Природа вже трохи залатала прогалину. Але мине ще багато часу, поки вона заросте зовсім.
Тінь довшає. Мабуть, уже пів на п'яту. Поспішаю, щоб встигнути ще розіп'ясти свіжу шкуру, бо як підсохне згорнута, то важко буде її розправляти.
М'язи аж тремтять від напруження, плече затерпло, але відпочивати не можна, бо часу обмаль.
Нарешті, добираюсь до стоянки і з полегкістю скидаю з плеча свою ношу.
Вже сутеніє.
Самотність. Лихоманка
На батьківщині в мене було романтичне уявлення про красу тутешнього життя, про насолоду від полювання і колекціонування. Тепер ця романтика зблідла. Джунглі, особливо після приступу малярії, посіріли в моїх очах, навіть зелень не здається вже такою яскравою. Лихоманка страшенно мучить мене. Нічого не хочеться робити. Тільки лежав би, лежав і гойдався в гамаку. Поринаючи думками в далеке минуле, я зупиняю погляд на покрівлі з пальмового листя. Єдині мої гості — комарі, які прилітають без запрошення, приносячи з собою чимало прикрих хвилин.
Крім комарів, мене відвідують ще кліщі, про яких я вже згадував. Шкіра аж свербить від них. Доводиться вилізати з гамака і вишкрябувати цих паразитів. На щастя, кліщі чомусь ніколи не чіпляються за спину — мабуть, їм там не до вподоби. Вони найчастіше впинаються в м'які місця на шиї або під пахвами.
Через кляту лихоманку, комарів і кліщів настрій страшенно псується. А тут ще й гнітюче почуття самотності…
Такий душевний стан людини в джунглях називається лісовою хворобою.
Проте коли я здоровий, то дивлюся зовсім іншими очима на «зелене пекло». Тоді я знову стаю закоханим у джунглі.
Вчора ввечері я почував себе дуже погано, настрій був жахливий. А сьогодні, відпочивши, набравшись сил, бачу навколо чарівний світ. Мене охопило бажання полювати, щось робити. Мандрівка в джунглі здається такою привабливою.
Мабуть, лише аскети минулих століть могли жити в таких умовах і то тільки тому, що нестатки їм імпонували більше, ніж зручне цивілізоване життя. Мені теж більше до душі дикі джунглі, все те, що я знаходжу в хащах, — ніж життя в несправедливому суспільстві. Щоправда, я сам тут здичавів… Чого доброго, якщо колись потраплю в жіноче товариство, то вже не зможу іі вклонитися як слід.