Незабаром я вирушаю в більш приємну для себе подорож — у верхів'я Купарі. Я вже приготував потрібне для експедиції спорядження. Порожні клітки, сачки стоять попід стіною в хаті і під навісом над кухнею. Колекції живих тварин теж під навісом. Тут у двох не дуже просторих клітках повзають лісовий боа — полоз та анаконда, кожне завтовшки з людське стегно і завдовжки понад п'ять метрів. У менших клітках спокійно сплять отруйні змії. Їх чимало. Ссавців і пернатих у мене вже немає: багато мороки з їхнім харчуванням. З плазунами значно легше. Хоча клопоту і з ними чимало. Полоз чогось зовсім не хоче їсти. Анаконда теж капризує, навіть не доторкується до переляканого пацюка. який бігає по клітці, мов скажений. Змій полоз і анаконда байдужі навіть тоді, коли пацюки чіпляються своїми гострими пазурами за товсті складки їхньої шкіри.
З отруйними зміями легше. Вони без мороки ковтають невеличких ящірок і жаб. Цих змій я добув уже тут, на берегах Тапажосу.
Лісова ідилія
Смеркає. На невеличкому, збитому з дощок столі лежать дві зв'язані мотузочкою папки. В обох папках — рукописи. В більшій — «Пригоди в бразільських джунглях», а в меншій — «На землі велетнів змій», де я описую свої враження про подорож по річці Жатапу. Я почав писати і третій щоденник. Це для мене дуже приємне заняття, особливо ввечері, коли самотність відчувається найбільше. Як же назвати свій майбутній щоденник, що його писатиму далі під час подорожі в район річки Купарі? Придумав: «У країні ягуарів!» Великими літерами надписую чистий аркуш.
Швидко темніє. Вже ледве видно човен, прив'язаний до стовпа. Доведеться засвітити старий карбідний ліхтар, з яким ніколи не розлучаюсь. Карбід з шипінням розгоряється. Для пацюків, що забралися в плетені стіни і стелю, це сигнал тривоги. Вони перелякано заметушились. Кабоклу (цивілізовані індіани) нерідко підпалюють свої хати, якщо в стінах і стелі розводиться багато пацюків.
Ліхтар освітлює голубуватим світлом стіни хатини, де на дерев'яних гаках висить зброя — три рушниці типу «Вінчестер». Дві з них — старі. Третя — новенький дробовик, який, проте, має істотну ваду: б'є занадто сукупно і тому на невеликій, відстані продірявлює ціль на площі з долоню.
Цілий день сьогодні я був самотній. Кабоклу, який приїжджає іноді відвідати мене, не причалив до берега.
Завтра перепливу до Гоймана і Наука — своїх давніх знайомих, які керують посадкою каучукової плантації. Колись ми працювали разом на плантації Форда.
Сьогодні доведеться пізно лягти спати: треба старанно підготуватись до подорожі в джунглі Купарі. Адже мандрівка річкою, що аж кишить хижаками, не звичайна собі весела прогулянка.
Хмари облягають небо. Скоро піде дощ, а може й злива. Але тепер мені не страшно: над головою нова стріха. Як добре, що я полагодив покрівлю, інакше потоки води під час тропічних злив знесли б не тільки стареньку, трухляву стріху, а й плетені стіни хатини. А ця ж халупа — мій дім, до якого доведеться повернутись, Виходжу під навіс ще раз поглянути, чи все гаразд, бо вже відчуваю вітерець — вісник дощу, бурі. Горизонт над рікою розрізають білі, гострі, зигзагоподібні блискавки. Долинає глухий гуркіт грому. Джунглі грізно шумлять, але для багаття, яке я розклав під навісом, це не страшно. Язики полум'я охоплюють мокрі поліна, і вогонь розгоряється дедалі яскравіше. Дощ а цих місцях приємний вже хоча б тим, що він проганяє комарів.
Коли я виніс з кімнати під навіс карбідний ліхтар, над джунглями вже розпочався справжній небесний бій. Усе вгорі свистіло, шуміло, гриміло. Дощ люто лопотів по новій стрісі.
Під навісом стелиться дим, гіркота якого мішається із свіжим запахом дощу. Нова покрівля з пальмового листя чудово захищає від дощу. Яскраве сяйво блискавок пронизує темряву, і тоді світло карбідного ліхтарика здається тьмяним факелом. Серед темряви ночі я особливо гостро відчуваю свою самотність. Однак зараз це навіть приємно відчувати. Мабуть, тому, що я здоровий, дужий і мій мозок чітко працює. Мені добре відомі хвилинні зміни настрою, які охоплюють самотню людину в джунглях. Проте зараз я на вершині здоров'я і сили. І тут же блискавичним ударом вбиваю чотирьох мініатюрних комарів на зап'ясті лівої руки.
Потім ставлю на вогонь казанок з почищеною невеличкою червоною рибкою. Запах підсмаженого ламантинового жиру з цибулею приємно лоскоче ніздрі. Ламантин — вид кита, водяний ссавець, кілька метрів завдовжки. З його сала витоплюють жир. Із шкаралупи лісової дині, яка править мені за сільничку, кидаю щіпку солі в гостру від приправ юшку. Перцю в мене досить. Його постачає мені багаторічна рослина, подібна до персикового дерева. Біля моєї хати росте двоє таких дерев. Вони рясно вкриті дрібними червоними плодами.