Обходжу місце поєдинку. На голову отруйної змії вже налазять мурашки. Отже, жарарака не пропаде марно. Навіть якщо кангамба не повернеться до неї, мурашки матимуть що їсти. Вслід за першими розвідниками до мертвої змії приповзуть ще тисячі мурашок, і до ранку від неї зостанеться тільки кістяк.
Спрага не меншає. Я повертаю в напрямі своєї тіні. Це досить точний орієнтир. Тріщить під ногами сухий хмиз, шарудить опале листя. Проте на це вже не звертаю уваги. Швидше б дійти до стоянки. Про полювання навіть не думаю. Пробираюся крізь гущавину, розсікаючи гострим лезом теркадо гілки і ліани, що заступають мені шлях.
Обливаюся потом. Моя тінь вже вдвічі довша за мене. Скоро вечір. Ліс густішає. Під суцільним зеленим склепінням іти важче.
Тіні ще більше витягуються. Хащі стають такі густі, що крізь них майже не пробивається сонце.
Нарешті, сонце заходить. На щастя, небо чисте, не вкрите хмарами. Легше буде знайти шлях. Повний рюкзак дуже важкий. Майка в кількох місцях розірвалася. Коліна, плечі, руки червоні від подряпин. З деяких виступає кров, на інших вона засохла, і, коли я витираю піт, знову проступає свіжими краплинами. Ці подряпини — наслідок нервозності: в мене вже не вистачає терпіння обминати зарослі.
Сонце сіло. Я пройшов великий шлях у хащах. Тепер цим пологим схилом мене веде тільки інстинкт. Десь там, у кінці схилу, має бути струмок, а від нього навіть серед ночі доберусь до стоянки.
Тіні розпливаються, і джунглі одягаються в темне нічне вбрання. А струмка не видно. В роті сухо, ніби я в пустині Сахарі. Язик шорсткий, мов тріска. Вечір не приніс прохолоди і не зменшив спраги. Земля дихає теплом, і я весь обливаюсь солоним потом. Неймовірно хочеться пити. Хоч би краплину води! Адже вода, я певен, десь недалеко. Тільки де?
Темний праліс поринає в чорну, суцільну темряву. Ліани, мов невидимі канати, перепиняють мене. Часом падаю, спотикаючись через них. Ударник рушниці давно опущений, щоб, бува, не вистрілити, коли спіткнусь.
У лісі темно, наче мені хтось зав'язав очі чорною шматою. Ніякої надії добратися сьогодні хоча б до струмка. В темряві обмацую товстий стовбур дерева, гілки якого ростуть над самою землею. Годиться. Хоч рушниця заважає, але я видираюся по гілках на височину сім-вісім метрів. Вибираю суху, без листя, товсту гілляку і вмощуюсь на ній. У кільця рушниці просовую мотузку і прив'язую зброю до ременя рюкзака, щоб вона на всяк випадок була під рукою.
Сиджу на дереві в цілковитій темряві, прислухаючись до звуків нічного лісу. В моїй уяві вимальовуються різні небезпеки. Адже деякі отруйні змії вночі вилазять на дерева, шукаючи здобичі. Якщо до мене приповзе така отруйна змія, то навряд чи побачу світанок. Скорпіони, що полюють вночі на павуків та інших комах, а також на птахів колібрі, теж не дуже приємні…
На гілці більш-менш зручно перші півгодини. Потім таке сидіння стає мукою, а міняти місце в чорній пітьмі важко. Я намацую над головою гілку і перелажу на неї. Як стомлюся тут, спущуся знов униз. Про сон, звичайно, не може бути й мови. Проте десь опівночі сон таки перемагає і я кілька хвилин дрімаю.
Кора дерева впинається в спину, вирізьблюючи на шкірі візерунки.
Вп'яте міняю місце. Сидів уже у всяких позах. Рюкзак і рушниця заважають. А покласти їх не зважуюся, бо можуть впасти. Піхви довгого теркадо муляють бік. Ніколи б не подумав, що теркадо і рушниця можуть стати зайвим тягарем.
Внизу затріщав хмиз, зашаруділо сухе опале листя. Що це? Ягуар? А може, тільки черепаха? Та незабаром все навколо знову стихає.
Вночі повітря охололо на кілька градусів. Мені стає холодно, по спині пробігають мурашки. А пити все одно хочеться.
Я ворушусь, щоб не заснути, і зчиняю шум, який лякає звірів. Вони тримаються на відстані од мене. Лише комарі не дають спокою. Інтенсивний напад цих кровопивців — ознака близького світання.
На сході небокрай повільно світлішає. Світає. Як високо я забрався. Кидаю погляд униз і раптом бачу жовтувато-зелену покрівлю з пальмового листя. Хай тобі чорт! Та це ж моя хижа на березі струмка! І це за якихось десять кроків від дерева, на котрому я промучився цілу ніч! За покрівлею виблискує поверхня води. Навіть помічаю, як з неї викинулася риба.
Злажу з дерева. Роздратування швидко минає, особливо коли я напився води.
Відром зачерпую воду з річки і обливаюсь. Приємна прохолода огортає мене, і я вже не гніваюсь на джунглі за те, що вони так жорстоко пожартували зі мною.