Хто добре знає екваторіальні райони, джунглі, той не здивується нестійкій погоді, раптовій зміні пори дощів спекою і сприйматиме все як належне.
Вранці, тільки-но почало світати, з Тапажосу почувся гул мотора. Це плив по мене великий моторний човен.
А дощ ні на мить не вщухає.
Суденце причалило до мого човна, і незабаром моторист у чорному плащі з капюшоном був уже біля хатини. З ним прийшли ще двоє людей з фазенди, одягнені в такі самі чорні плащі.
— Доброго ранку! Як ви себе почуваєте, сеньйоре? Поїдемо? — спитав моторист, переступаючи через високий поріг хати.
— В таку зливу? Я попливу на фазенду без спорядження. По речі і клітки приїдемо пізніше, коли вщухне дощ.
— Гаразд, сеньйоре!
Поки я збирався, моторист розповів, що вночі два кабоклу напилися чачі — самогону з цукрової тростини, посварились і один із них, Абелардо Карнейро, застрілив другого — Жозе Пінто.
Моторист ще додав, що Абелардо вбив друга захищаючись і втік. Його й досі не можуть знайти.
Ось який постріл чув я уночі. Бідолашний рибалка Жозе Пінто більше не питиме чачі.
Після обіду небо прояснилося, і до вечора я встиг перевезти все своє майно на фазенду. Ніжки кліток із зміями поставив у консервні банки з водою, щоб туди не залізли червоні мурашки, які загризають навіть змій. Коли повернусь з подорожі, треба буде винищити мурашники.
На фазенді я з Гойманом і Науком зайшов на склад і взяв про запас для подорожі двобічну сокиру.
У щоденник записую всі події за день. Ці рядки пишу при світлі карбідного ліхтаря в своїй хатині, куди я знову повернувся.
Мисливське спорядження і всі речі лежать у кутку. Ввечері принесли пошту. Її привезли пароплавом з Сантарена. Я одержав з півдюжини листів, кілька пачок газет, два пакунки книг. З Будапешта прибуло тільки два листи і пакунок з книгами. А грошей нема. Я надіслав свої колекції в кілька місць і, звичайно, мав надію одержати якусь винагороду. Від будапештського музею — жодного рядка. Та я все одно вирішив більшу частину колекції, яку зберу в районі ріки Купарі, надіслати в Будапешт. Звичайно, в подарунок. В мене вже й тепер чимала колекція комах. На ящику на обідраному промокальному папері лежать сотні великих і маленьких метеликів, жуків. Загорну їх у паперові трубки, покладу у металеві коробки і надішлю в музей. Багато таких пакунків доведеться відправити, коли повернуся з Купарі. Частину шкур з диких звірів продам знайомому торговцеві. Я вже домовився з ним про це. А живих змій відвезу в Сантарен.
Пора вже спати. Підвішую гамак.
Дверей у хатині нема. Та вони і не потрібні. Так прохолодніше. Надіваю піжаму. Вінчестер і довгий гострий ніж, яким прорубують дорогу в хащах, кладу біля стареньких тапочок під гамаком.
Виношу карбідний ліхтар на високий поріг. Потім лягаю спати, поклавши під голову маленьку пухову подушку, яку привіз з батьківщини, і вкриваюсь тоненьким полотняним простиралом, бо в пору тропічних дощів іноді бувають прохолодні ночі.
Вранці, прокинувшись, поснідав і пішов мити посуд на річку. Там побачив двох знайомих з контори плантації. Вони підпливли до мене на човні і знову почали розповідати про вбивство, про яке я вже вчора чув від моториста. Виявляється, Жозе Пінто зчепився з Абелардо Карнейро через те, що намагався випити більше чачі. Абелардо запротестував. Жозе Пінто хотів увігнати в нього кулю, але Карнейро був не дуже п'яний і випередив противника. Прощаючись, знайомі додали, що Жозе Пінто поховали вчора. Для поліції Фордландії тепер чимало мороки, бо не так легко знайти Абелардо в нетрях джунглів.
Розповівши це. мої знайомі взяли курс на протилежний берег. Вони попливли до багатодітного старого португальця, щоб купити кілька в'язок тютюну і, звичайно, глянути на його смугляву племінницю.
Я поскладав вимитий посуд у кошик і відніс під навіс. Дощ перестав, проте й досі над джунглями і річкою нависають грізні дощові хмари. Вони пливуть по небу так низько, ніби чіпляються за верхівки дерев, що ростуть на острові. Мабуть, знову піде дощ. Повітря задушливе.
У хащах, за хатиною, з жалібним галасом стрибають мавпи. Їх ціла армія. Вони ніколи не будують собі гнізд, а живуть просто на деревах. Від такого життя в них дуже жалюгідний вигляд, шерсть скуйовджена, мокра.
Над головою дзижчить мошва. Полчища цих ненажерливих кровопивців не зникають ні вдень ні вночі. На світанку й під вечір їх особливо багато, вночі трохи менше, а в сонячну погоду ще менше. Від їхніх укусів на шкірі набігають білі пухирі. Мошви немає лише під час тропічних дощів.