Дістаю з-під гамака батарейний ліхтар. Потім беру саморобний гарпун і, присвічуючи ліхтарем, прямую у прибережну гущавину. Промінь, наче прожектор, прорізає темряву. Попереду між деревами блищить вода, що вийшла з берегів. У такі місця часто запливає велика риба, полюючи на комах і дрібних риб.
Ось і невеличка затока, в якій виблискує вода. За півметра від берега промінь падає на велику чорну голову, що ворушиться у воді. Риба не тікає. Це великий ламантин. Ссавець приплив до берега пастися.
Мене вмить охоплює пристрасть рибалки.
Гарпун пробиває голову тварини і застрягає в піску. Ламантин сіпається, б'є хвостом по воді, та незабаром стихає. Ссавець завдовжки метрів два з половиною. З нього можна витопити чимало жиру, але мені він не потрібен, тим більше, що жир цей рідкий і його тримають тільки в пляшках.
Я витягаю ламантина на берег. Його коричнево-чорна шкура гладенька. Передні плавники схожі на короткі ноги.
Почепивши ліхтар на гілля, потрошу ламантина. Ніж, наче в масло, входить у його тіло.
Чимало згодом довелося тертися піском, щоб змити з себе бруд і жир. Шкіра на плечах і руках пече наче вогнем. Юшки не буде. Отже, доведеться вечеряти знову фариньєю.
Ця остання ніч біля гирла Купарі була, певно, найспокійніша за весь час мого подорожування. Розбудив мене галас мавп.
Швиденько збираюсь, кладу ламантина в передню частину човна і через чверть години вже пливу далі.
Знову на Тапажосі
Широке русло Тапажосу постає переді мною чудовою панорамою. Я легко зітхаю.
З гирла Купарі, обминувши виступ лісу, течія виносить мене на Тапажос.
Я згадую про струмок, який лишився позаду, у безмежних джунглях. Озираюсь і раптом бачу дим, а згодом чую і гул моторів. Річковий торговий буксир, до якого збоку прикріплена баржа, пливе вгору.
Коли буксир наздогнав мене, я повертаю на середину течії. Буксир теж бере курс на середину. Мабуть, хазяїн хоче щось купити в мене. Судно підпливає ближче, і я впізнаю Армазема, огрядного вірмена. Армазем — прізвисько хазяїна, що означає «склад».
— Доброго ранку, сеньйоре! — гукаю. — Може, підтягнете човен до моєї хатини?
— Будь ласка! — відповідає пикатий хазяїн, ловлячи канат, який я кидаю йому.
Капітан віддає команду, і ми пливемо повним ходом. Я теж перелажу з човна на маленьку палубу буксира.
Засмаглий Армазем зустрічає мене широкою усмішкою. Ми з ним давні добрі знайомі. Наприклад, гамак, який стільки витерпів під час подорожі, я купив у нього, патрони — теж.
— Що цікавого привезли з Купарі, сеньйоре? — кидає він погляд на човен, під жапи.
— Взяв усе, що можна добути рушницею і руками, — відповідаю весело.
— Може, продасте що-небудь мені?
— Продам, тільки завтра, коли розберуся сам у трофеях.
— Гаразд, тоді я завтра вранці припливу до вас Ви знаєте, якби ви не повернулись ще тиждень, фордландський старший сержант поліції послав би по вас людей.
— Чудний він чоловік, — відповідаю я всміхаючись. — А що чувати про Абелардо Карнейро?
— Про вбивцю?
— Так.
— Ніхто нічого не знає про нього.
Буксир повертає ближче до берега, де не така сильна течія і легше пливти.
— Ви вже снідали, сеньйоре?
— Ні.
— Жозе! — гукає хазяїн. — Принеси сеньйорові кави, молока, масла і свіжого хліба.
Після сніданку я розповідаю Армаземові про свій маршрут у верхів'я Купарі. Він лише хитає головою:
— Того струмка ще ніхто не знає.
Нарешті, з-поміж густої зелені на березі виринає моя глиняна халупка, покрита пальмовим листям.
— Прибули, сеньйоре! — гукає з кочегарки кочегар.
Буксир підпливає до берега. Мене охоплює радісне почуття. Я прощаюся з Армаземом та його людьми і перелажу через борт у човен.
— Відв'язуй, Жозе! — гукаю я юному негрові.
Канат падає до моїх ніг. Я пливу трохи назад і вже через кілька хвилин витягаю човен на берег.
Заходжу в хижу. Вона непривітна, мов пустка.
Проживу тут недовго, поки розберу і приведу в порядок трофеї. Потім піду працювати на плантацію.
В обід причалюють два чорношкірі рибалки, яких Армазем прислав по ламантина.
Тільки-но їхній човен віддалився, як припливає лікар з плантації. Я дарую йому велику шкуру ягуара і кілька шкур змій.
Потім заношу в хату речі, спорядження, шкури, коробки. Клітки із зміями я ставлю під навісом. Всі гади живі, але не виявляють особливого бажання рухатися. Стоянка має вигляд музею, до якого щойно прибула велика партія експонатів. Тільки й того, що це не місто і колекції розміщено під пальмовою покрівлею хижі, перед якою вирує могутній Тапажос.