В наступну мить я почув, як хтось кудись побіг. Ні, це була не одна людина, а багато людей. Вони схопили мене під руки і вивели з води. Проте, що це за люди, не знаю, бо не бачив їх. А вони мовчали. Картина, видно, була така страшна, що люди оніміли від жаху. Я, певно, був весь у крові.
Далі відчув, що ми вийшли на берег, з якого я щойно йшов зрячим.
Я намагався пригадати, чого я сюди прийшов… Згадав! Хотів кинути у воду коробку, щоб вона часом не вибухнула в руках кабоклу. І ось вона вибухнула в моїх руках.
Кінець. Я сліпий. І цьому вже нічим не зарадити. За якусь тисячну долю секунди я попав у інший світ. Страшні думки жорстоко ятрять душу. Я обмацував, обтирав очі, наче хотів витерти темряву. Та вона чіпка, її неможливо зняти з очей. А сонце над головою світило, гріло. Сльози відчаю і болю змішалися з кров'ю. Грім вибуху ще довго лунав у вухах. Згодом усе стихло. Але чорна темрява залишилася.
Почувся шум автомобіля, потім голос шофера. Навмання сів у машину. Всі мовчали. Водій дав газ, і машина помчала до лазарету плантації.
Скільки часу минуло відтоді, як я вийшов із складу з коробкою в руках, не знаю. Однак його було досить, щоб світ для мене змінився.
Багато хто гадає, що коли людина перестає бачити сонячне сяйво, чарівні барви природи, форми предметів, то настає кінець відчуттю краси життя. Але так думають тільки зрячі люди. Життя сліпої людини свідчить про інше. Світ темряви дає людині нові відчуття, інші пізнання. Адже від того, що ми не бачимо навколишнього життя, світ не перестав існувати. А бажання творити, діяти, працювати не дають можливості людині примиритись із фізичним обмеженням. З'являється нове прагнення: будь-що побороти іронію долі.
Я хочу жити, працювати, розкрити з допомогою пера перед людьми все те, що варто бачити і в сонячному сяйві, і за завісою цілковитої темряви.
Я ніколи більше не зможу взяти в руки ні рушниці, ні палиці, якою ловив змій, однак і за цих обставин вірю в свої сили.
Усе це пишу вже з царства темряви. Проте я був би нещирим, коли б сказав, що мені легко. Але я проводжу межу. По один бік межі стоїть біль, а по другий — праця, творча енергія, повноцінне, незламне життя. Я ніколи не піддамся болю, бо вже перейшов межу, ім'я якій — свідомість!
Епілог
Тисяча дев'ятсот п'ятдесят дев'ятий рік. Штат Пара. Будапештський завод «Ганз» споруджує в порту Белем два портові підйомні крани. Роботою керує головний конструктор заводу Іштван Петер. Якось він зустрівся з бразільцями, що прибули з джунглів. Дізнавшись, що Іштван Петер угорець, бразільці почали розпитувати його про угорського мисливця, колекціонера Габора Молнара.
Виявилося, про Габора Молнара й досі пам'ятають у джунглях північної Бразілії, цікавляться ним, згадують його теплим словом.
Кабоклу, його друзі, розповідають, як він жив на берегах річок, струмків. Вони вважають Габора Молнара дуже хорошим колекціонером і мисливцем, кожен постріл якого влучав у ціль. А потім стався той нещасний для Габора вибух на березі Тапажосу, внаслідок якого він осліп. Коли про це довідалися жителі джунглів, які знали Габора, вони сказали: «Джунглі помстилися».
І хто міг би тепер сказати, де початок і де кінець нещастя Габора Молнара, про яке кабоклу розповідають легенди.
