Згодом бій затих. Радянська артилерія ще обстрілювала верхи гір, але без шкоди для нас, бо набої розривалися в лісі, нижче наших позицій. Наша сотня залишилася ще деякий час на горі як заднє забезпечення і долучилася до куреня аж тоді, коли більшовики відійшли.
Наш шлях на південь йшов через Лавочне, яке лежить над річкою Опір, вздовж головного шосе і залізничої колії, що ведуть на Мадярщину.
В Лавочнім, на превеликий жаль нашого чотового Кручі, ми не затрималися. Лавочне — це його рідне село. Селяни пізнали його і щиро вітали. Зі сльозами в очах вибігла йому назустріч старенька жінка, мабуть мати. Вони на коротку мить обнялися — обняттям привіту і прощання. Він не міг залишити своєї чоти ні на хвилину.
Мадярів ми вже не зустрічали; вони, як нам казали, перейшли свій кордон і сильно окопалися. Зустрічали ми багатьох утікачів з Галичини, які шукали захисту в Мадярщині, але мадяри їх не пускали. Це викликало між ними паніку. Наші люди були під враженням страшної масакри, що її вчинили більшовицькі танки над групою втікачів. Десятки осіб, між ними діти і жінки, були розчавлені танками. Наші командири пробували інтервеніювати у мадярів, але без успіху.
Ріку Опір ми переходили вбрід, бо залізничий міст через річку більшовики ушкодили. Переходити ріку з тягарем було дуже тяжко. Вода в ній рвучка, каміння слизьке і ми раз-у-раз ковзалися і падали у воду. До того всього зненацька від сторони кордону над нами загули і зашуміли набої з мінометів. Кожний з нас заліг де стояв. Я скочив у ковбаню повну брудного намулу.
Це мадяри взяли нас під обстріл, думаючи, що ми більшовики. Тоді курінний Рен доручив одному старшині, двом дівчатам і ройовому Аврамові (який добре володів мадярською мовою) піти до мадярів на переговори. Делегація з білим прапором почала підсуватися до їх окопів, але мадяри не бачили їх і ще дужче нас обстрілювали. Та нарешті вони почули Аврама, який вимахував білим прапором і раз-у-раз кричав: "Стримайте, чорти, вогонь, ми УПА, хочемо говорити з вами", і їхні кулемети і міномети почали один за одним притихати, аж замовкли зовсім.
У розмові виявилося, що це була нова мадярська частина, яка взяла нас за більшовиків. Мадяри щиро подивляли нас, коли довідалися, що ми йдемо на Схід. На інтервенцію наших старшин, мадяри дозволили втікачам перейти мадярський кордон ще того самого дня.
Це було справжнє чудо, що ми вийшли живими з-під того страшного обстрілу. Між нами були тільки один важко і кілька легко поранених. Правда, крім того, поранено кількох селян і спалено кілька хат у селі.
Через села Волосянка і Ялинковате та через гору Високий Верх, ми зайшли до Рожанки Вижньої. Дорога була важка. Потомлені коні ковзалися і падали на коліна. Ми ж обливалися потом.
По дуже короткім відпочинку, ще того самого дня ми перейшли до Рожанки Нижньої і звідси почався перехід через більшовицький фронт.
В Рожанці Нижній наша жандармерія зловила двох підозрілих "дезертирів" з Червоної Армії. Їх обшукали. Під цивільним одягом знайшли в них надавчі радіоапарати. На допиті вони зізнали, що одержали завдання збирати відомості про "банди УПА". За їх інформаціями, радянське військо було вже за горою і за кілька годин його можна було сподіватися в селі.
Наш зв'язок у селах працював добре. У лісах теж були зв'язкові пункти, і там день і ніч стояли стійки, приймали поодинокі відділи і переводили їх через фронт у більшовицьке запілля.
Наші курені взяли напрям на Вільшанець (1043 м.), потім на Чирак (1283 м.) і Красну (1136 м.), а далі великими лісами на кам'янисті і стрімкі гори Буківця. Підхід був важкий. Люди і коні напружували себе до останків сил, щоб подолати труднощі маршу.
За Рожанкою Вижньою, у лісі, під горою Вільшановець, більшовики обстріляли нас з кулеметів і гармат, але швидко скерували свій вогонь на південь, а ми посувалися на північ. Властиво тяжко було розпізнати, хто й де стріляє. Внизу під нами було виразно чути розмову червоноармійців, що витягали свої гарматки на ту саму гору, на якій ми зайняли верхи. Коло нас розривалися набої гармат, але ми не знали, чи це мадярські, чи більшовицькі. Увесь день ми дряпалися вгору, йшли крутими верхами, змагаючися з кожним клаптиком кам'янистої землі і піднімалися все вище й вище в гори. Вже цілком звечоріло, коли ми зупинилися на відпочинок, — перший відпочинок після цілотижневого маршу.
Сотні розтаборилися скупчено біля себе, у кітловині між потоками Соболь і Соболиця. На південь пливе ріка Мізунка і повз неї веде дорога і вузько-торівка. На схід від нас — село Солотвина, відгороджене горами і лісами.
В таборі наказано поводитися тихо, не бігати, не говорити голосно, не ламати хмизу. Курінний покликав сотенних на нараду. Кухарі готували гарячу страву. Стрілянина навколо нас не припинялася. Десь поза нами артилерія обстрілювала верхи гір, кулемети хвилями торохкотіли, то знову затихали.
Місцеві зв'язкові повідомили, що ми вже поза лінією фронту.
Удосвіта, ще добре не благословило на світ, як ми знову рушили в дорогу. Ранок був дуже холодний, і ми дзвонили зубами.
РОЗДІЛ 5
Залишаючи по правому боці села Людвиківка і Солотвина, ми пішли на південний схід. Перескочивши дорогу, що нею часто проїжджали колони вантажних авт з радянським військом, ми перейшли ріку Свічку і опинилися в диких Ярщицьких лісах на горі Ґорґан Ілемський (1589 м.). Хребет цієї гори тягнеться понад мале сільце Осмолода, де річка Молода і Лімниця сходяться в одне річище.
Ми розтаборилися у справжній пущі. Сіл поблизу не було. З харчами було скупо. Запасне м'ясо з'їли ми ще в перших днях переходу через фронт. Залишилося ще трохи волів, їх розділено поміж сотні.
Фронт скорим темпом посувався на захід, хоч мадяри пробували щастя, пішли в протинаступ і на короткий час навіть відкинули більшовиків від свого кордону.
Ми були від фронту досить далеко. Кулеметів не було чути, тільки артилерію. Про життя під більшовицькою окупацією нам розказували селяни, яких ми зустрічали на полонинах.
З Яршицьких лісів ми згодом перенеслися в гори між річками Мшана й Молода і таборували на горах Шивана Долинська (1643 м.), Мшана (1723 м.), Яйце (1600 м.) і Кичова (1269 м.); тоді подалися на південь, в гори Ґрофецький кінь (1557 м.), Ґрофу (1752 м.), Попадю (1742 м.). Великий Конюш (1647 м.) і далі через ріку Лімницю ми пішли в ще вищі і стрімкіші гори - Кінець Ґорґанський (1611 м.) і Сивуля (1805 м.).
Дорога була дуже тяжка. Вояки падали з сил. З харчами ставало щораз гірше. Волів на м'ясо уже не було; прийшла черга на коней. Про бараболю не було й мови. Харчувалися м'ясом і квасолею, але і це незабаром скінчилося, і тоді якийсь час ми їли ріденьку юшку і то лише раз на день. Курінний Рен нікого не пускав до сіл, бо наша розвідка підглянула, що більшовики робили облави. До лісів вони не входили.
Але без харчової допомоги сіл годі було існувати, тому, коли ми зупинились під горою Ялова Клева (1563 м.) над потоком Петрось, курінний Рен був змушений вислати кілька роїв до сіл Осмолода, Підлюте, Кузьминець, Остодор, Ангелів і Ясінь, де місцеві кущі ОУН заготовляли для нас харчі. Пам'ятаю, одного дня пригнали нам п'ятдесят овець, подарунок місцевого харчового референта. Вівці паслися отарами на полонинах, ми їх не раз бачили, але, хоч як голодували, ніхто не посмів їх брати.
Назагал ми ніде не таборували довше, як кілька днів. І так ми далі пішли на гору Явірник (1125 м.), потім на гору Скородна (1290 м.), Сиглоса-Липовиці (1316 м.), Стовбаря (1078 м.), Магура (1142 м.) та інші. По дорозі ми заходили до деяких сіл. У селах діяла зразкова самооборона. Добре вишколені й озброєні хлопці вдень і вночі тримали стійки навколо сіл. Селяни допомагали нам, чим хто міг. Дівчата прали, латали білизну і подерті мундири, збирали військовий одяг і взуття, харчі та інше.
У половині жовтня 1944 року ми отаборилися на й горі Лопата (890 м.) Навіть побудували для охорони від дощу колиби. Але, рознюхавши, що НКВД готує на нас облаву, ми помандрували на південь, через гори Бабський Верх і Гринів, на Пасічний Верх (1435 м.).