Мішки на збіжжя були приготовані заздалегідь, і робота йшла складно. Передаючи мішки один одному, ми вантажили їх на сани, що від'їжджали до призначеного місця.
В одній з комор висіло багато ковбас на жердках. Ох як вони пахли! Але, хоч який великий апетит мали стрільці на них, ніхто до них і не доторкнувся.
За яких дві години роботу закінчено. Можна було навантажити ще більше фірманок, але ми їх не мали. Здебільшого це був ячмінь і овес. Було й трохи жита. Забрали ми також кільканадцять штук худоби, пограбованої в наших селян польською міліцією.
Коли ми вже відходили, монахині переконалися, що ми не збираємось їх різати, трохи осмілилися і почали говорити до нас. Одна монахиня навіть сказала, що ніколи не повірила б, що партизани, які сидять у лісі, вміють культурно поводитися.
Завдання відпровадити худобу одержав наш рій, і ми мали чимало клопоту, заки порозділювали її між господарів.
Перед самим ранком ми стали на квартири в Кальниці. День був спокійний, і ми відпочивали по теплих хатах. Наступної ночі попрямували до села Смерек.
На другий день після нашої експедиції на збіжжя, до Райського прийшли енкаведисти і польська міліція та почали списувати протоколи й переслухувати монахинь і селян. Їх найбільше цікавило, як ми поводилися з монахинями, і були дуже лихі, коли довідалися, що монахині нас хвалять. Це боліло та сердило їх більше, ніж втрата збіжжя.
Ми порозвозили збіжжя по селах і пішли в рух усі млини і жорна — селяни мололи для своїх "лісових", як вони нас називали, муку. Якийсь час ми могли харчуватися хлібом, якого вже місяцями не бачили.
РОЗДІЛ 7
Цілий місяць лютий ми квартирували у селах Смерек, Ветлина і Струбовиська. На наше здивування ворог нас не зачіпав. Більшовики лише інколи з'являлися в околиці, але скоро зникали. Ми рішили, що їм мабуть набридло волочитися за нами без жадного успіху, бо інших причин ми не знали. Але це давало нам змогу сидіти по теплих хатах і чекати на прихід весни. Перед селом Криве, хтось з наших стрільців поставив на жарти таблицю з написом, що озброєним полякам входити до села забороняється, хіба, що без зброї, одинцем і тільки в адміністраційних справах. І, виглядало немов би дійсно вороги дотримувалися заборони, бо вони нас не турбували.
Але незабаром наше спокійне "зимування" затьмарив факт, що між селянами появилася недуга. Спочатку то в одному, то в іншому селі хтось захворів, і ми думали, що це якась грипа. Але хвороба почала поширятися і люди хворіти поголовно. Дуже скоро почали хворіти також і повстанці. І тоді виявилось, що це заразливий тиф. За яких два тижні епідемія поширилася навіть на такі села, де повстанців не було і куди вони не заходили; вона не обминула теж міст Тісна, Балигород та інших. Тиф забирав жертву за жертвою і похорони відбувалися безперервно. Раді, що населення вимирає, більшовики не робили нічого, щоб допомогти. Навпаки, вони наказали позамикати аптеки, заборонили продавати ліки, а лікарям не дозволяли йти селянам з допомогою. В аптеках можна було дістати деякі ліки тільки за посвідкою від поліційних органів.
Наші лікарі з великою посвятою лікували хворих, допомагали чим могли, але стримати епідемію було годі, — бракувало ліків і медичного персоналу.
Наша сотня почала меншати. Щодня до санітарних пунктів голосилося кілька стрільців. Санітари, безпомічні, бігали від одного хворого до іншого, а згодом, заражені хворобою, лягали самі. Для рятування ситуації командування прислало з Перемищини трохи санітарного персоналу. Стрільці говорили між собою, що майже половина Лемківщини лежить хвора на тиф.
Здорові стрільці були перевантажені службою в сотні, але кожний з посвятою виконував не тільки свої обов'язки, а й за інших, що лежали в страшній гарячці і боролися з смертю. Наш рій, Аврама, ще якось тримався, але й нас незабаром почав косити тиф. Захворів один, другий третій, і нас залишилося тільки четверо. З "недобитків" творено нові рої, але й вони без упину зменшувалися. Ми ходили поміж хатами мов примари, голодні, невиспані, зневірені та байдужі до всього.
Коло 20 березня мені почала боліти голова, спочатку не дуже, потім щораз сильніше. Біль був якийсь інакший, як звичайно; починала боліти потилиця, згодом ціла голова, аж поки не приходили обмороки; в голові крутилося і тьмяніло в очах. Але службу я виконував далі.
В сусідній хаті лежав цілий рій разом з ройовим. Чотового Корпа ще раніше забрали на санітарний пункт, і чоту перейняв ройовий Прикуй. Сотенний Веселий бігав від хати до хати, від хворого до хворого. У нас не було ліків, не було ніякого запілля, щоб відставляти хворих до безпечних шпиталів, під добру лікарську опіку. Якби тепер ворог пішов облавою на села, то вистріляв би усіх, як кріликів.
Хворі кидалися в страшній гарячці. Особливо тяжко мучилися два стрільці з першої чоти - Хмара, за фахом народній учитель, і молодий хлопець Снігур. Хмара виглядав страшно. Це був справжній кістяк, чорний як головня. Його очі, запалі глибоко в ями, дивилися мертво. Він і Снігур, як і багато інших, часто схоплювалися в гарячці, вискакували на двір, здебільша через вікна, бо в дверях стояли стійки, і майже голі бігли по снігу, поки їх не зловили і не завели знову до хати.
Це був стан справжнього божевілля, з якого, здавалося, немає виходу. Тяжко було повірити, що можна витримати таку високу гарячку, але стрільці якось витримували. Можливо тому, що всі ми були сильно загартовані в холоді, в голоді і в безперервних маршах і всі були дуже-дуже висушені скупим і пісним харчуванням. Смертного випадку між нами ще не було, хоч з селян помирало по двоє-троє кожного дня.
Стрільці почали висловлювати здогади, що епідемію викликали відділи НКВД, щоб нас знищити. Воно й виглядало на правду, бо перед пошестю енкаведисти робили безупинні облави по селах, бушуючи по хатах, перекидаючи ліжка й постіль, а потім раптом припинили ці облави і перестали взагалі появлятися по селах. І саме тоді показався майже рівночасно всюди - тиф.
Майже два тижні ходив я з важким болем голови і гарячкою на стійку, але старався не лягати, щоб не було зі мною того, що з іншими.
В добавок лихові в наших одягах появилися воші, що гризли безупинно й безпощадно. Врятувати міг нас тільки Господь Бог і я з глибокою вірою молився.
Одного дня я вернувся з застави і побачив, що усі стрільці з мого роя лежать на долівці. Вони вже гарячкували і не пізнавали мене, а я сам відчув, що вже довго не втримаюся на ногах. Щоб не впасти на землю між хворих, я вийшов надвір і побачив, що до нашої хати йдуть лікарі Гуцул, Горислав і один санітар. Вони зайшли до хати, а я за ними, цікавий знати, яку гарячку мають мої друзі. В голові мені крутилося так, що ледве бачив їх. Санітар поміряв гарячку стрільцям, а лікар дав кожному по якійсь таблетці. Глянувши на мене, Горислав наказав санітарові змірити гарячку і мені. Я встромив термометр під паху і, не маючи сили встояти, сів на лаві під стіною. За хвилину санітар взяв від мене термометр і подав лікареві. Горислав сказав, що це неможливо, і наказав зміряти гарячку ще раз. За кілька хвилин витягнув термометра сам лікар і заявив жартома, що я вже давно повинен був померти, бо в мене гарячка понад 42 градуси. Мені казали лягати коло хворих на землі, але я не хотів і ліг на лаві, а далі втратив притомність. Прокинувся аж уранці і побачив колишнього ройового Дербушку, який лежав поруч мене на землі. Я хотів підняти руки вгору, але вони були зв'язані. Були зв'язані теж і ноги. Господиня, яка ще трималася на ногах, розказала, що я дуже кидався, кричав, хотів тікати надвір і бив Дербушку за те, що він не хотів тікати зі мною, тому мене зв'язали.
Із села Смерек мене та ще кількох повезли саньми до Ветлини на присілок Осада. По дорозі, як мені потім оповідали, я мав страшну спрагу і як сани переїжджали через місток на річці Витлинці, я, побачивши воду, зсунувся з саней і хотів лізти до води, але впав на дорогу. Візник тільки згодом помітив, що мене немає; він вернувся і підібрав мене з дороги.
В присілку Осада мене призначено до хати, де були молоді господарі. Господиня була дуже добра жінка і щиро піклувалася мною. В сусідніх хатах лежали Урал, родом з Карпатської України, старенький бунчужний Волиняк, що його місце в сотні перейняв Хитролис, сотенний санітар, псевда якого не пам'ятаю, стрілець Квіт, що був голярем та інші. Лікарі Гуцул і Горислав відвідували мене й інших хворих майже кожного дня. Вони приносили мені по таблетці, мабуть, від гарячки. З харчів я діставав тільки чай і сухар, інколи господиня давала мені картоплі або ячмінної каші на молоці. По кожній їді гарячка збільшувалась, і лікар заборонив господині давати мені те, що вони їдять; дозволив їсти тільки те, що приносили стрільці. Воші кинулися такі, що просто догризали нас - найбільше на голові, у волоссі. Попросив я в господині трохи теплої води, щоб вмитися, але не мав сили. Господиня сама помила мене та випрала мій одяг, і тоді мені стало легше. Обмивала вона мене так кілька разів, і я був їй безмежно вдячний, бо сам вмиватися не міг. Я не міг піднести навіть голови, лежав непорушний, байдужий і дивився на світ півмертвими очима. Здавалося мені, що я пливу на якомусь кораблі, в очах мені чомусь маячіли японські візерунки, а то й самі японці.