Раптом у Струбовиськах зчинився рух. Наступаючи від села Кальниця, ворог спромігся вдертися під час одного з наступів до Струбовиськ і почав палити хати та мордувати людей. В той час на наше праве крило пішло у наступ яких три сотні енкаведистів і тут почало клекотіти так же само, як і на лівому крилі, де бій не вгавав. Деякі стрільці, не зважаючи на кулі, зривалися на ноги і били навстоячки з автоматів і кулеметів. Особливо любив так стріляти командир нашої жандармерії Грім.
Наступаючи, більшовики кричали, щоб стрільці кидали зброю і здавалися в полон, та що їм нічого не буде і т. п. Алеж успіху ці заклики не мали; у відповідь подвоїлися черги з кулеметів. Тоді більшовики почали сипати московською лайкою: "сдавайсь, бандіт"!, "бросай ружйо, хахол", "ми вас унічтожім..."
Побачивши, що нашої лінії не проламати з фронту, ворог кинув нові відділи Бескидом через Словаччину і несподівано заатакував сотню ззаду. Наші опинилися в оточенні і то так несподівано, що ніхто й не помітив. Але повстанці не розгубилися і по-геройськи кинулись на енкаведистів, що наступали з гір. Вистрілявши всю амуніцію, стрільці підбирали зброю в убитих і били з неї навколо себе. Врешті почався рукопашний бій; наші торощили голови енкаведистам прикладами рушниць. Розгорілося справжнє пекло. Багатьом із стрільців поламалися приклади рушниць і вони оборонялися самими цівками.
Ройовий Сава кинувся в саму гущу ворогів, б'ючи з мадярського автомата навколо себе і вистрілявши останній маґазинок, почав гатити прикладом автомата, поки не загинув геройською смертю, прошитий ворожою кулею. Загинув і чотовий Вовк, що кинувся на гурму більшовиків з кулеметом у руках. Впав при своєму кулеметі мій добрий приятель Диск. Стрілець Лайбіда, що вже не раз був ранений, одержавши нову легку рану, зумів проскочити з зброєю в руках до лісу. Ройовий Довговус, коли у нього затявся власний автомат, вирвав таку ж зброю з рук енкаведиста і бив далі по ворожих рядах, поки не впав прошитий кулями з папашки. Молоденький стрілець Травичка кинув цілу в'язанку ґранат у ворогів і, знищивши їх, загинув теж від ґранати. Впав при своєму кулеметі, стріляючи до кінця, теж молоденький стрілець Жук. Один із стрільців, що сховався в якомусь льоху, уже після того, як наші відступили, вискочив звідти в той момент, копи вулицею проходили радянські старшини й посіяв по них кулями із свого машинового пістоля. Поклавши кількох трупом, закінчив своє життя з окликом "Хай живе Україна", проколений ворожими баґнетами.
Вже було темно, як решті сотні вдалося вирватися з ворожого кільця і відступити в глибокі сніги Бескидських гір. На полі бою сотня залишила п'ятнадцятьох поляглих геройською смертю повстанців, але втрати ворога були вдесятеро більші.
Енкаведисти, роз'юшені важкими втратами і не захопивши в полон живим ані одного з наших, почали в Струбовиськах палити хати і мордувати людей, здебільша старших осіб, бо решта повтікала. Усіх, хто попався їм в руки, кидали живцем до горіючих хат. Уранці село було однією жахливою руїною. З попалених хат стирчали тільки димарі, а з-поміж румовищ виглядали рештки плугів і сільськогосподарських машин та трупи спалених людей.
Бій під Струбовиськами був частиною великої акції, що її підготовив ворог проти УПА в трикутнику між Сяном і словацьким кордоном. Для цієї акції стягнув він не тільки реґулярні відділи НКВД, але й колишні партизанські відділи, які оперували в цьому терені за німецької окупації та які населення прозвало "червоною мітлою". Щонайменше п'ять тисяч більшовицького війська брало участь у цій великій акції, в тому теж у бою під Струбовиськами, про який самі енкаведисти розповідали населенню, що вони мали там понад триста п'ятдесят убитих і близько п'ятсот ранених. Більшовики думали, що повстанців було під Струбовиськами дуже багато, але, коли переконалися, що їх була тільки горстка, скаженіли зі злости.
Від Струбовиськ ворог почав поволі й обережно наступати великою силою на село Смерек.
Нашим санітарам вдалося вчасно вивести більшість тяжкохворих, що лежали в Струбовиськах, Смереку і в долішньому кінці села Ветлини, та перевезти їх на горішній кінець Ветлини - до Осади й Забродя, як теж на інші села.
Був кінець березня, сонце трохи пригріло і сніг почав топитися. Хтось дав знати, що санітари забирають хворих стрільців і вивозять кудись далі. Я зібрався і вийшов поволі надвір. На дверях майже кожної хати був напис: "Не входити - тиф!".
Жінки виносили з хат усі вартісніші речі і ховали в безпечніші місця. Дорогою, навантажені зброєю і наплечниками з харчами, люди тікали з села в гори. Між ними я пізнав деяких наших реконвалесцентів. Я не мав сили йти з ними, хоч дуже хотів. Мої ноги були як з глини й угиналися піді мною. Господиня сказала мені, що її сусід завезе мене та інших хворих до Берегів Горішніх. Я сів при дорозі. Незабаром над'їхали сани, що на них сиділи Урал, Кавка і Лук - ще дуже хворі. Сани тягнув худий і виголоджений кінь, що волочився так само поволі, як і я. Господар крикнув мені, щоб я йшов за саньми під гору сам, а він там на мене зачекає.
День кінчався і сонце схилилося за Ветлинську полонину. Я старався йти якнайскорше, але не міг - що витягну одну ногу, то друга западає глибоко в мокрий сніг. Тоді я почав рачкувати, хоч і це було важко і мені здавалося, що зараз впаду і не буду мати сили підвестися. Господар з саньми був уже під горою. Я думав, що він там сповільнить або зачекає, але поки я добився під гору, то він був майже на горі і, не задержуючись, їхав далі. Копи ж я добився на гору, він уже з'їхав вдолину. Я почав кричати, але він мабуть не чув, і сани скоро зникли мені з очей.
Я залишився на дорозі сам. Не з'являвся ніхто ні пішки, ні на санях. Із заходом сонця сніг почав замерзати і ноги вже не грузли в ньому, але я цілком знемігся і впав.
Десь, мабуть у Смереку і Ветлині, було чути постріли і вибухи ґранат. Час від часу в повітря вилітали ракети і зникали за горою.
Встати на ноги я не мав сили, але інстинкт самозбереження казав мені, що лежати тут — це загибель. Мороз дужчав. Щоб не замерзнути, я почав повзти. У мене було єдине бажання — добитися до перших хат Берегів Горішніх, віддалених від мене на яких два кілометри.
Я повз і повз. Не знаю як довго, бо ніч вже давно настала. Я не відчував нічого — ні холоду, ні втоми. У мене була лише одна свідома думка — повзти, повзти вперед!
Минуло мабуть кілька годин, коли я побачив перші хати села. Я почав кричати, але на мій слабий крик ніхто не відзивався. Останніми зусиллями я підповз ближче до якоїсь хати і раптом почув голос стійкового, який вимагав клички. Клички я не знав, бо хворі стрільці її не одержували і я почав кричати, що я Дрань — хворий стрілець з сотні Веселого. У відповідь стійковий сховався за хату і в мій бік посипались кулі. Та за хвилину знову я почув кроки і тихі голоси. Я побачив дві тіні, що з зброєю напоготові наближалися до мене. Я знову почав кричати, хто я й просити, щоб не стріляли. Стрільці обережно підійшли до мене і підняли мене з землі. Знесиленого занесли до хати і поклали на ліжко. В хаті було кілька старшин і стрільців. Я мав щастя, що мене не вбили, бо вони думали, що це якийсь більшовик підсувається до їхніх квартир. Мене почали розпитувати про бій у Струбовиськах, про нашу сотню і як я добився до них. До нашої розмови прислуховувалась господиня хати і вона, мабуть із співчуття до мене, принесла мені кілька яєць, скибку хліба і горня молока. Я проковтнув усе за одним махом.
Ще тієї самої ночі мене перевезли саньми на другий кінець села, де було безпечніше. Зі мною їхали стрілець Річка і ройовий Байдак, які були вже реконвалесцентами і могли самі йти, а навіть вилізти на сани. Нас примістили в одній із хат на нічліг. Над ранок нас збудила господиня і сказала, що чути постріли і нам треба готуватися до відходу. Ледве ми поснідали, як по нас прийшов стрілець і наказав скоро виходити, бо більшовики зайняли горішній кінець Ветлини і незабаром можуть бути у Берегах Горішніх. Нас повезли до Устриків Горішніх, куди ми добилися аж по полудні. Тут нами заопікувався станичний, який призначив нам квартири і доставив харчів, щоб господині мали що нам зварити. Я та ще один стрілець попали до хати молодих і свідомих господарів, які нас нагодували і одягли.