Під час нашого перебування в цій хаті зайшов до нас один із стрільців з СКВ і розказав про події, що сталися за останніх кілька днів.
Ворог стягнув в околицю великі сили і йшов облавою від села до села. Наша сотня здобула собі між населенням славу справжніх народніх месників. Всі хвалили сотенного Веселого за вміння добре воювати і виходити переможно з усіх трудних ситуацій, не зважаючи на те, що більшовики проти нашої сотні мали яких п'ять тисяч людей.
Відходячи, стрілець з СКВ запевнив нас, що навколо села поставлені стійки і ворог має тільки одну дорогу до села — ту, що нею ми приїхали, але й там стоять зміцнені застави. З іншого боку до села дістатися важко, бо терен непрохідний.
Ми добре виспалися і поснідали, але відпочивати в селі довго не довелося, бо санітари заалярмували нас, що надходять більшовики, і наказали тікати з села. Усі вирушили в ліси, що тягнулися вздовж кордону до села Волосате. Деякі прямували на полонину Букове Бердо, де знаходилися колиби вівчарів і де можна було перебути якийсь час безпечно. В поспіху я попрощався з господарями і вийшов з хати на дорогу. Нею збігали вже наші стрільці, бо від Берегів Горішніх надходив ворог. Нас посадили на сани, що їх провадила молода жінка. Сани були запряжені в коня й вола і посувалися дуже поволі, але все таки було краще їхати, як іти по глибокому снігу. Ми рушили в бік села Бережки і ледве виїхали за Устрики Горішні, як почули за нами стрілянину. Ми їхали далі, хоч час від часу треба було злазити з саней та йти пішки по мокрому снігу. На санях залишалися тільки важкохворі, що взагалі не могли звестися на ноги. Нас у валці було яких тридцять людей, між нами чотовий Грань та багато інших, що "вилизувалися" з тифу. Я йшов біля саней з великим трудом, ледве тягнув ноги, і з острахом оглядався на гори, бо якби ворог перетяв нам дорогу, то всім нам був би кінець.
З великим зусиллям добилися ми до села Бережки. Надії затриматися тут надовше ми не мали. "Червона мітла" сунула безперервно за нами. Ворог хотів забльокувати всі села і в кожному залишав один або більше відділів, а решта продовжувала погоню.
В Бережках застали ми вже інших хворих з нашої сотні. Місцеві люди поставилися до нас з великим співчуттям. Навколо села були наші стійки, що пильнували, щоб не підкрався ворог. Крім хворих, у селі було багато повстанців з різних боївок та кущів, як теж і стрільці з нашої сотні, які під час бою під Струбовиськами відбилися від нас.
Ніч у Бережках минула спокійно і над ранок, виглядаючи через вікна, ми знову почали чекати алярму. Довго не чекали, бо вбіг чотовий Грань і повідомив нас, що з Устриків Горішніх підходять більшовики. Проклинаючи ворогів, ми похапали наші торби і рушниці та повибігали на вулицю. Чотовий Грань наказав усім триматися разом і йти до останньої хати, звідки нас заберуть селяни на сани. Незабаром до нас під'їхало кілька саней, запряжених у воли. На одних із них я побачив моїх добрих друзів — Лука, Обласного і Заліза, що лежали непритомні, півмертві.
Від Сяну йшла інша навала енкаведистів, і ми кожної хвилини могли зустрітися з нею. В селі Наринське назустріч нам вийшли кілька стрільців з нашої боївки і повідомили, що більшовики вже надходять. Більшість членів боївки і куща відійшли вже в гори, а з ними всі молоді чоловіки з села; у хатах залишилися тільки старші люди і жінки з малими дітьми. Тут знали про наш прихід і, забравши від нас важкохворих, повезли їх кудись до безпечних криївок. Рештою заопікувалися стрільці та селяни з місцевого куща. Трохи сильніших з-поміж нас забрали вони з собою до лісу.
Залишилися такі як я, що вже могли триматися на ногах. До нас підійшли кілька провідників з місцевої ОУН і сказали, що відходять до села Мучне, отже, хто з нас сильніший, може йти з ними. Це село далеко в горах коло Дзвиняча і більшовики ледве чи схочуть туди йти. Дорога туди важка, саньми їхати неможливо, треба йти пішки. Ми мусимо скоро рішати, бо вони відходять. Кілька сильніших відразу зголосилися до них, а після хвилини вагання зголосився і я, сподіваючися, що мене не покинуть у дорозі. Слабші залишилися безпорадні, затривожені, що з ними буде. Але по них прийшов зв'язковий і повів до криївки.
Ті, що рішили йти на Дзвиняч, а з ними й я, зібралися в одній з крайніх хат села під лісом і чекали до вечора. Коли смерклося, ми перейшли в ліс і зупинилися знову в якійсь хаті, господар якої погодився перевести нас через полонину на другий бік.
Місяць ясно світив і ми могли добре бачити колоди і каміння та інші перешкоди, вкриті снігом. Сильніші йшли перші та торували стежку слабшим. Але коли доводилося дряпатися на стрімкі гори, ноги мліли і щохвилини треба було приставати, щоб зробити знову кілька кроків наперед. Траплялося і таке, що дехто з нас, впавши на землю, не мав сили підвестися й залишався позаду. Тоді передні мусіли вертатися й допомагати.
Навколо безлюддя і тиша. Тільки час від часу перебігали дорогу сполошені олені та серни. Десь далеко вили вовки.
На одному з гірських верхів ми трохи відпочили. Я дивився на найближчий верх, що чорнів під темним склепінням неба і просив Бога, щоб цей верх був останній. Перед кожним верхом мені здавалося, що я не видряпаюсь, що не стане сил. І здавалося, що нашому мандруванню не буде кінця.
Нарешті видряпалися ми на гору Білки, і її верх був таки справді останнім. З гори відкрився перед нами краєвид із світлами Турки, Ліска і Сяноку внизу. З гори було легше сходити, тим більше, що й околиця була знайома, бо недалеко звідти, на Буковому Бедрі, ми переходили вишкіл.
Уже світало, як наша група, яких двадцять чоловіків, зійшла з полонини і дійшла до перших хат села. Провідник, попередивши нас, щоб ми були обережні, вернувся назад. Ми залишилися самі в селі, і нас порозміщувано по двох на одну хату. Люди були добрі, але дуже бідні. Ми харчувалися картоплею й сирою капустою, але були вдячні й за те. Раненько вранці ми виходили до лісу і там перебували цілий день, а вночі поверталися до хат.
Після одного тижня кілька сильніших стрільців відійшли далі, а слабші, між ними й я, залишилися в селі.
Одного ранку нас заалярмувапи серії з кулеметів з того боку, де село Ступосяни. Ми негайно побігли до лісу і пересиділи там до пізнього вечора. Від зв'язкових довідалися, що більшовики квартирують у всіх селах, перевіряють терен і шукають за нами.
Коло Ступосян відбувся бій між радянською патрулею і нашою боївкою, яка складалася з п'яти стрільців. В тому бою впало двоє наших, інші врятувалися.
Наступних кілька днів було спокійно і дехто з нас почав навіть днями пересиджувати по хатах. Я старався вдень перебувати подалі від хат. А однієї ночі господар розбудив мене, кажучи, що в селі повно більшовиків. Я вискочив мов опечений через вікно і побіг до лісу. Вернувся до хати аж другого дня, пізно по полудні. Господар мені потім оповідав, що більшовики нишпорили по хатах, шукаючи "бандитів", заходили теж до хати, в якій я квартирував.
Квітневе сонце пригрівало сильніше, починав топитися сніг і де-не-де показувалася вже й трава. Ми раділи наближенню весни, покладаючи на неї всю надію.
Коло 20 квітня до нас прийшов зв'язковий і забрав кількох з нас, в тому числі й мене, до села Тарнава Нижня.
Я і ще один стрілець дістали квартиру в хаті, що стояла біля дороги за потоком. З хати був добрий вид на село і навіть на околицю за Сяном. Коло хати була безпечна криївка, що в ній можна було ховатися, якби до хати зайшли енкаведисти чи прикордонники. Сидячи в хаті при вікні, ми обсервували радянських прикордонників, що переходили групами по другому боці Сяну. Спочатку ми хвилювалися і ніяк не могли почувати себе безпечно в самій гущі ворога.
Опіка місцевих людей над нами була зворушлива. Дівчата здезинфікували наш одяг, пошили нову білизну, роздобули для кожного теплий светер, рукавиці. Місцеві підпільники доставляли харчі, в тому багато м'яса, товщів і молока. Це вперше по довгому часі ми харчувалися сито, і тому швидко поверталися до сил і здоров'я.
В цьому селі лише кілька разів довелося ховатися в криївку, тоді як до хати заходила більшовицька стежа.
Цікаво, що майже в кожному господарстві була криївка, кожна побудована на інший лад — ориґінально і помислово. Наприклад, криївка мого господаря тягнулася від хати аж до стайні. У хвилину небезпеки можна було ввійти в криївку в хаті, а вийти в стайні, чи навпаки.