З Тарнави Нижньої по якомусь часі нас перевели до Тарнави Вижньої. І це село було зразково зорганізоване. Більшовиків у ньому не було — вони перейшли за Сян, на територію СРСР.
Після кількох днів нас переведено до села Буковець, в якому квартирувала частина сотні командира Бурлаки. З усіх реконвалесцентів створено чоту з тридцяти стрільців, яку включено до сотні Бурлаки.
Несподівано і в цьому селі появився тиф, якого досі тут не було. Командування сотні Бурлаки негайно ізолювали тих, що захворіли. Досі в сотні Бурлаки на тиф ніхто не хворів. Але тут епідемію скоро зльокалізувапи. Сотенний лікар і санітари допомагали теж як могли місцевому населенню.
Сніг ще тримався у цьому верховинському селі. Хоч у Тарнаві Нижній і Вижній почав давно вже топитися і зелена трава показалася на полянах. Надходила весна, що її кожний з нас чекав з великою тугою.
А втім, час скоро минав серед нових подій. Поверталися спецкур'єри з України і розказували, що там діється. Часом приводили якогось шпигуна, а часом навіть енкаведистів, що їх зловили у засідці. За цей час нас побільшало, бо прибула та частина сотні Бурлаки, що досі квартирувала над Сяном у селі Бенькова.
А вже на другий день після її приходу проголошено алярм — до села підходила сильна більшовицька ватага. Ми подалися розстрільною на верх Кіньчик Буківський (1251 м.). Реконвалесцентів узяли в середину і так видряпалися на виший вершок.
У густому смерековому лісі ми перепочили. Звідси добре було видно річку Сян, а за нею обсерваційні вежі більшовиків. Вони мабуть завважили відступ нашої сотні до лісу, бо незабаром повітря прорізала гостра серія з кулемета, а за нею густий вогонь з усіх родів автоматичної зброї. Ми пересунулись на кращі становища в яри, висилаючи одночасно переднє, заднє й бічне забезпечення.
Густа стрілянина долітала від села Беньова і така ж від сторони Волосатого. Виглядало, що ворог наступає на нас також через полонину Галич.
Напоготові задеревілі від холоду, пролежали ми на становищах до вечора, але більшовикам не вдалося попасти на наші сліди. Вони перейшли неодалік передніх застав. А було їх майже п'ятсот, при чому бічне їх забезпечення в силі сто бійців пройшло майже попід нашу заставу.
Наші стежі бачили теж, що інші сильні більшовицькі відділи перейшли Сян й оточили Буковець, Беньову та Сянки. Але добрий Господь мав нас і тут у своїй опіці.
Більшовики казилися з люті, що їм не вдалося не тільки знищити повстанську сотню, але навіть вислідити місце її перебування. І як звичайно, вони свою злість зганяли на місцевому українському населенню. Побоям і грабункам оскаженілих енкаведистів не було кінця.
Оце тероризування українського населення за дії УПА якраз заперечує казку більшовицьких пропагандистів про те, що УПА не мала ніякої підтримки від свого народу. Без тієї підтримки вона не могла б проіснувати в Україні стільки років після закінчення другої світової війни.
Жінки, яких енкаведисти змобілізували варити для них, розповіли нам про один малий епізод, який говорить сам за себе.
У селі Буковець, у школі, квартирував енкаведівський штаб, на чолі з якимсь полковником, який керував облавою.
Не зважаючи на присутність енкаведистів у селі, малі діти бавилися на вулиці, як звичайно, в УПА. Вони поробили собі дерев'яні рушниці та кулемети і маршували по селі, а то й зводили цілі битви. З вигуком "слава" наступали на якусь шопу й обкидали її камінням, ніби ґранатами.
Через вікно в школі дивився на ці "вправи" радянський полковник, а потім покликав своїх старшин і сказав:
— Тих, що в лісі, ми не боїмося. Радянський Союз міцний і ми їх знищимо. Але ті хлопці, що ось бавляться між хатами в УПА, для нас небезпечніші. Якщо в них залишиться дух їх батьків, ми будемо мати багато клопоту. І тому треба вщепити в них радянський патріотизм, бо коли ми цього не зробимо, то за двадцять років вони вже будуть кидати на нас справжні ґранати.
Коли радянська облава перейшла повз нас, ми пішли вище в гори. На одному з верхів знайшли вигідне місце, розтаборились у бойовому порядку, розклали вогонь, замаскували його гіллям ялиць і смерек і, не зважаючи на зимно й сніг, скоро заснули. І тільки стежі ходили всю ніч навколо табору. Під тиху симфонію різноманітних хропінь, біля кухні поралися кухарі, що готували гарячу юшку.
Ранок зустрів нас гарний і погідний. Стежі вернулися до табору, не запримітивши нічого підозрілого. Але ми таки просиділи в повному поготівлі ще цілий день і щойно під вечір почали готуватися до відмаршу.
Ми знову повернулися до Буковця, що його покинули більшовики, затрималися в крайніх хатах і там довідалися, що ворожий відділ перейшов на другий бік Сяну.
Місцеві підпільники розповіли нам теж про смерть вістуна Дебрушки. Невеличка група, в якій були Дебрушка, Урал і інші хворі стрільці і боївкарі, ховалася в лісі на полонині Галич. Відділ НКВД, який ішов з Волосатого, напав на них і постріляв. Дебрушку ворожі кулі відразу не вбили. Його тіло знайшли з позатиканими хлібом ранами. Він мабуть намагався стримати кровотечу. Всіх трьох вбитих перевезено у село й поховано з участю священика на місцевому цвинтарі.
Після буковецької облави, сотенний Бурлака розв'язав чоти реконвалесцентів і передав "дармоїдів" тереновій сітці. Нашу чоту розчленовано на кілька груп.
Мене, стрільця Урала й Сороку передали в село Тарнава Вижня, а звідти на полонину Галич до лісової криївки. Стрілець Сорока був ще дуже ослаблений і його треба було нести. За собою ми волочили гілляки, щоб не залишати слідів. Полонина була високо в горах, і дорога для таких здохляків як ми була дуже тяжка.
Криївка була зроблена між скелями над потоком і хитро замаскована. Вона була досить простора. Посередині піч, у куточку полиця з книжками і машина до шиття, під стінами дерев'яні причі покриті чатинням. В криївці жили троє боївкарів і один реконвалесцент з нашої сотні.
Ми прожили в цьому лісовому бункрі два тижні. Дні проходили пляново: вранці руханка, миття, молитва й сніданок — кава з ячменю й сухарі. Далі ми відбували вправи з зброєю (у нас був кулемет, рушниці, ґранати), помагали кравцям шити мундири, читали книжки. Обід варили тільки під вечір, щоб ворог не зауважив диму. Вечорами звичайно гуторили і дискутували.
Все ж таки в тій пущі ми мали "сусідів". Якось вийшовши на стійку, я зауважив у віддалі якісь світла. Переляканий, побіг до криївки і заалярмував усіх. Всі вибігли з зброєю, і я показав їм світла, що блимали, мов дві свічки. Побачивши їх, провідник засміявся.
— Бодай би вас! От як ви нас налякали! Та це ж вовки!
З ними господарі криївки вже давненько жили в мирі і сусідській злагоді. Коли тільки хтось з'являвся, вовки починали так вити, що годі було слухати. Вдень їх не видно, а тільки вночі й над ранок, коли світять своїми очима. Всі вернулися до криївки, а я вийшов знову на стійку, з цікавістю споглядаючи на лісових сусідів. Тут і не дивно дружити з вовками, коли й сама людина живе, як вовк.
Прихід з сіл зв'язкових, які приносили нам харчі і новини, був для нас великою подією. Коли вони відходили, ми звичайно збільшували засоби безпеки, бо брали до уваги можливість, що вони могли попасти в руки ворогові, не витримати знущань і навести ворога на криївку. Але коли вони верталися живі й здорові, радості не було кінця. Крім харчів і бакуну, зв'язкові часто приносили газети, їх ми читали від дошки до дошки. Були це газети радянські (українські й російські), польські або словацькі. Прочитані газети давали нам безліч тем до дискусій. Радянські газети повідомляли про окупацію Будапешту й Варшави та про переможний марш Червоної Армії на Берлін. Про війська західніх альянтів газети висловлювалися з погордою — мовляв, ідуть наперед тільки тому, що німців б'є Червона Армія. Ми ж знали, що Червона Армія йде наперед в американських черевиках, заїдаючи американські "свінниє тушонки" і роз'їжджаючи в американських джіпах.
У газетах ми вишукували кожну вістку про боротьбу з УПА. Саме перебуваючи в лісовій криївці під полониною Галич, мені довелося прочитати в радянських газетах кілька згадок про боротьбу проти "банд українсько-німецьких націоналістів", між іншими, також про бій під Струбовиськами, що його звела наша сотня. Про цей бій писав якийсь більшовицький писака, що в ньому зовсім розгромлено "банду", при чому наші втрати начебто виносили сотні вбитих і ранених і велике число полонених. Не бракувало в газетах і погроз на нашу адресу — ось, мовляв, скоро закінчиться війна й тоді "українським буржуазним націоналістам" та їхнім "українсько-німецьким бандам" прийде кінець. Не будуть ці "бандити", безкарно перешкоджати у відбудові народнього господарства Української РСР!