Одного разу зв'язкові попередили нас, що наступного дня нашу криївку відвідає надрайоновий провідник у товаристві вищого старшини УПА. На їх прийняття ми прибрали в криївці, повичищувалися, поголилися. Гості прибули наступного дня по полудні. Вони переночували у нас і час швидко пройшов у цікавих розмовах. Обоє старшини поводилися з нами щиро і відверто.
Уранці вони повідомили нас, що маємо вернутися до своєї сотні. І хоч не зле було в криївці, ми цю вістку прийняли з радістю. По обіді ми попрощались з друзями, з якими дуже заприязнились, і відійшли до села Тарнава Нижня. У знайомому млині повечеряли та довідалися чимало новин.
Це був кінець квітня 1945 року. І хоч у горах було ще чимало снігу, тут на "долах" пахло вже весною. Сніг зовсім щез, показалася травичка.
Після вечері зв'язковий відвів нас на збірний пункт у лісі. Тут зустріли ми багатьох наших стрільців, що видужували з тифу. Усіх нас зібралося двадцять п'ятеро, і розмовам не було кінця. Команду над нами перебрав чотовий Грань.
Ще того ж дня ми відійшли до села Мучне, де зустріли командирів і стрільців, що вийшли зі своїх зимових сховищ, яких сорок чоловіків. Ми заквартирували у двох хатах, але незабаром, щоб не сидіти людям на плечах, пішли у ліс.
Весна ставала з дня на день гарніша і тепліша. Рясно зеленіли кущі і дерева, м'яким килимом зеленіла земля. Ми раділи зеленню землі, мов діти. По ній вже не буде потреби замітати слідів, як по снігу. Я почував себе щораз здоровішим і міцнішим. Світ був гарний, теплий, запашний. Хотілося жити!
Від стрільців, що прибули до нашого відділу з усіх усюдів, ми мали змогу довідатися про повстанську долю нашої сотні. Після бою в Струбовиськах її життя не було легке. Сотня відступила у Бескид і стала постоєм у долині Мочари вздовж ріки Солинка. Коли ж стало зимніше, сотня перейшла на квартири до двох лісничівок, в яких гайовими були поляки. Оці поляки й повідомили енкаведистів у Тісній, що на лісничівках квартирують українські повстанці.
Діставши доброго прочухана в Струбовиськах, більшовики не робили ніякої акції, тільки почали просліджувати терен. Довідавшись про більшовицькі стежі в терені, наше командування наказало схопити одного з гайових, який і признався до зради. Сотня негайно залишила лісничівки і подалася в гори. Коли більшовики наскочили на лісничівки, вони нікого не знайшли там.
Незабаром більшовицьке командування у Тісній наказало забльокувати увесь терен. У кожному селі появилися більшовицькі ґарнізони і вже не можна було заходити в села щоб роздобути харчів. Упав сніг і дощенту спаралізував рух. У сотні почався голод. Спочатку кухарі варили якусь юшку з жита і макухи, але й це добро незабаром скінчилося. Тоді прийшли довгі дні, коли не було дослівно жадних харчів. Люди почали пухнути з голоду. Та одного разу в ці скрутні дні між колиби забіг олень. Хлопці метнулися до рушниць, щоб забити оленя, але сотенний Веселий заборонив стріляти, щоб не зрадити місця постою сотні. Перестрашений олень бігав між колибами і ніяк не міг вирватися. Тоді стрільці оточили його з усіх боків і киями і прикладами рушниць затовкли. Тим оленячим м'ясом сотня годувалася цілий тиждень. Та коли з'їли не тільки м'ясо, але й шкіру і ратиці, голод почався наново. Тоді стрільці рішили за всяку ціну роздобути харчів. Кілька роїв рушили до Ветлини, Смереку, Берегів Горішніх та інших сіл.
У сутінку рій Ославця підійшов до села Ветпини. Там було багато енкаведистів; російська мова й лайка лунали з усіх сторін і змішувалися з чергами автоматів, що їх енкаведисти вистрілювали в повітря. Проте голодних стрільців нічого не спиняло. Біля однієї хати зауважили ворожого стійкового і кілька штук худоби. Хлопці припали до землі і заворожено вдивлялися то в стійкового, то в худобу. А коли стійковий, покрутившись трохи під хатою, пішов усередину, хлопці миттю підсунулися до корів. Швиденько відв'язали шнурок і нечутно потягнули корову за хату, а там далі через поле до потоку, щоб не залишити слідів. Коли ж до лісу було всього кільканадцять кроків, несподівано забрехали собаки, зацокали автомати і повітря пронизав свист ракети, що освітила поле. Та стрільці щасливо добігли до лісу і він сховав їх від ворожого ока.
Щойно в половині квітня 1945 року сотні вдалося зв'язатися з самообороною, яка теж квартирувала в лісі, але тримала зв'язок зі своїми селами, які постачали їх харчами. Від них наша сотня отримала бараболю та трохи сухарів. Кухар Голуб знову мішав варехою юшку в кітлі. Він був родом з Полтави чи Запоріжжя; його довжелезні вуса надавали йому вигляду справжнього козака. До помочі він мав колишнього червоноармійця Журавля, також з довгими вусами, і високого й похилого буковинця Підгірного. Пізніше Голуб став керівником підпільної гарбарні, а Підгірний перебрав кухню. До них приділено мого земляка Куропатку.
У другій половині квітня НКВД почав стягати свої ґарнізони з сіл до Тісної, Балигорода, Ліска й Сянока.
Одного дня до сотенної застави під табором зайшов селянин і сказав, що має записку, яку йому передав у містечку Тісна якийсь золотопогонний командир. Цей командир записав його ім'я та прізвище і погрозив, що власноручно вб'є його, коли він не виконає негайно доручення.
Сотенний покликав старшин і прочитав їм записку приблизно такого змісту: "Передаю щирий привіт і признання вашому командуванню та бійцям за геройський спротив військам НКВД під Струбовиськами. Зараз ви квартируєте в масивах лісу Мочари". І тут було визначено точно місце постою сотні. "Бажаю попередити вас, що завтра точно о сьомій годині ранку війська НКВД у більшій силі зроблять наскок на ваше місце постою. Негайно вийдіть з цього місця далі в ліси, не залишаючи слідів за собою". Підпису не було, тільки слово "гаразд". Письмо було каліграфічне, написане вправною рукою.
Сотенний зарядив гостре поготівля й вислав спішну естафету до курінного Рена, але місця таборування не покинув. Цілу ніч стежі кружляли навколо табору і нічого не помітили, але вранці, точно о сьомій годині гострі кулеметні й автоматні серії посипались просто на табір. Застави й стежі почали відстрілюватись і відступати до табору. Мій друг, стрілець Корчик, якраз був з двома іншими стрільцями на стежі, але їх так несподівано заскочив ворог, що вони вже не мали часу добігти до табору, Вони побігли потоком у цілком інший бік. Під верхом гори вони просиділи під колодою і тільки вночі зважилися шукати сотню. А наші були оточені. Вони довго відстрілювались, а потім одчайдушне прорвались і пішли на зади ворога.
В цьому бою загинув сотенний Веселий, політвиховник Кривуля й ранений був бунчужний Хитролис. Бунчужного стрільці винесли з оточення на плечах.
Ніхто не знав, де впали сотенний Веселий та політвиховник Кривуля, і деякий час кружляли поголоски, що вони втекли. Тільки як сніг стопився, їх тіла знайшли під великим стовбуром переверненого дерева — мабуть вони були ранені та останками сил добралися туди, щоб сховатися перед ворогом.
Смерть сотенного Веселого і політвиховника Кривулі покрила стрілецтво великим жалем. В особі Кривулі ми стратили не тільки політвиховника але й друга.
Він походив із східньої України та був людиною надзвичайно чутливою й лагідною. Визначався здоровим гумором і вмів своїми жартами розвеселити стрільців. Він завжди стояв на сторожі стрільців і обороняв їх перед старшинами, завжди умів кожного переконати у правдивості своїх поглядів та підтримати на дусі слабодухів.
Після цього наскоку НКВД, сотня Веселого розпорошилася по всьому терені. Дехто перейшов до інших сотень, а дехто пішов до боївок. Ройовий Словак зорганізував рій і відійшов з ним в околиці села Волоська Тирява.