З наших старшин чотовий Вовк згинув під Струбовиськами, а чотові Грань, Прикуй і Корп були ще хворі. Здоровими були тільки чотові Кудияр і Грім. При цих старшинах залишилися тільки кілька неповних роїв.
Раненим у цьому бою, вже не знати котрий раз, був мій друг — стрілець Лайбіда, але він мав свою філософію. Після кожного поранення казав, що краще бути раненим аніж убитим. Кулі сам витягав собі ножиком, що його завжди носив у кишені, а про осколки з міномета — казав що вони тільки дряпають, а зранити не можуть. Це був дійсно повстанський козак-невмирака!
РОЗДІЛ 9
Наш відділ виздоровців під командою чотового Граня поволі одужував. До місця нашого постою в селі Мучне прибували все нові реконвалесценти або недобитки нашої сотні. Наша група начислювала вже яких 60 стрільців. Під кінець квітня до нашої групи прибув якийсь командир дуже високого зросту і сильної будови. Дивились ми на нього як на високу смереку. Мав він русяве волосся говорив дуже повільно, дещо "затинаючись", або так бурмотів під носом, що важко було його зрозуміти. З ним була його дружина, також висока й худа. Обоє вони мало цікавилися стрільцями й сторонили від них, а це очевидно нам не подобалося, бо ми звикли дружньо жити зі своїми старшинами.
В той час ми залишили Мучне й подалися до табору курінного Рена, між селом Затварниця й Сухі Ріки. Ми були цікаві, як прийме курінний нашого нового командира і його дружину, бож знали, що він не любить жінок у війську.
Маршувати було весело. Зеленіли густими листочками кущі й дерева. Запашно пахли земля і трава. Ми йшли немов по килимі і дивилися на пташат, що весело стрибали з дерева на дерево і своїм співом величали весну. Наші серця співали також — ми пережили люту зиму й дочекалися "зеленої" весни. М'яка молода трава, що лягала під нашими ногами, незабаром знову підносилася і на ній не пишалося наших слідів. До табору ми прибули під вечір. Курінний Рен привітав нас щирим усміхом і теплими словами.
О! наш курінний Рен! Він був один з найбільше люблених старшин УПА. Ми всі мали до нього безмежне довір'я і готові були йти на його наказ у вогонь і воду. Ми шанували його за ідейність, мудрість, передбачливість і знання військового діла. Він умів передати нам свою гарячу віру в потребу боротьби за всяких умов, для визволення нашого народу.
У таборі ми застали чотового Кудияра і щось із п'ятдесят стрільців. Курінний Рен наказав нам негайно будувати колиби, а потім скликав збірку.Новим сотенним він призначив командира Ярича (того, що прийшов з нами), бунчужним — Хитролиса, чотовими — Граня, Корпа, Кудияра і Прикуя. Інтендантом сотні залишився Сухий, а комендантом польової жандармерії Грім. Сотенними санітарами стали — Крук, Скакун, Пасічник, що мав раніше кличку Пательня, і Конарик; політвиховником — Кавка (пізніше змінив свій псевдонім на Микита).
Новозорганізована сотня нараховувала сто тридцять стрільців, а двадцять ще мали прибути з різних сіл, де вони видужували з тифу.
Сотенний Ярич дістав доручення відіслати свою дружину до якогось села, але він цього не зробив і мабуть за це його незадовго усунено з посту сотенного.
Енкаведисти пішли за Сян у "свояси" і тільки деколи влаштовували облави в селах "трикутника". Ми спокійно приглядались, як ворог бушував на узліссях, уникаючи гущавини, немов не бажаючи зустрічі з нами.
В сотні з харчами було дуже погано. Щодня та сама юшка з макухи і кількома картоплинами. Вона нам ледве лізла в горло, хоч які ми були голодні, і ми жартували, що її можна їсти лише із заплющеними очима.
Наближався Великдень. Гірко було думати про святкування на макуховій юшці. Згадували Різдво на печеній бараболі і капусті. Та несподівано серед голодного стрілецтва пішла поголоска, що будемо мати добрі свята, бо до нас їде транспорт білесенької паски з Перемищини. Але ця поголоска була надто приваблива, щоб можна було відразу їй повірити.
Коротко перед Великоднем ми перейшли під гору Маґурець (910 м.), де розтаборилися під самим вершком. І тут з'явилися в нашій сотні зв'язкові з якихось далеких околиць і зголосили, що вони охороняють транспорт великодніх дарунків з Перемищини для стрілецтва УПА в "трикутнику". Чи треба говорити про нашу радість? Ми кількаднів жили в збудженому, напруженому стані. І ось справді на самий Великдень до села Сухі Ріки прибули вози з дарами для нас. Дари ці вивантажено в засекреченому місці, при чому частину відправлено негайно до сотні Бурлаки і ще до якоїсь іншої.
Нарешті ми побачили це заховане місце, що його пильнували стійки. Важко собі уявити напруження, з яким стрільці розглядали великі пакунки, поскладані на траві під смерекою. Почався розподіл дарів. Ми оніміли. У пакетах були не тільки паски, але й медівники, маківники, сирники, повиляники, шинка, ковбаса, масло, сир, яйця і писанки, майстерно розписані дівчатами Перемищини. До пакетів були долучені святкові карточки. Люди з різних сіл Перемищини бажали нам веселих свят та багато успіхів у боротьбі.
З розподілу кожному стрільцеві припала мала паска або половина великої й чимало інших ласощів. Вони пахли святом, рідною хатою і материнськими руками. На мить мені видалось, та чи тільки мені, що до мене простягається рука рідної мами і я чую її "Христос Воскрес!, сину". Які чудові ті жінки і дівчата з рідної Перемищини, що як матері й сестри думали про нас!
З нашими святковими дарами пішли ми до селян, які у ці важкі дні переднівку теж голодували, але ділилися з нами останньою картоплиною. Вони ніколи не мали досить харчів з власних господарств у горах, де родили тільки овес і рідке жито. В мирні дні вони цілими родинами ходили в доли на заробітки. Тепер була війна і вони ніде не мали змоги заробити. Ми не могли спокійно дивитися, як їхні діти жадібно споглядали на наші ласощі, які вони бачили може вперше. Ми дарували наше свячене малим дітям, давали скуштувати старшим. На жаль, не мали ми так багато, щоб обділити всіх. І коли ми так обдаровували ласощами наших господарів, мені пригадався один весільний звичай в нашому селі. Коли молода пара виходила з церкви, дружби краяли коровай на маленькі кусочки й давали кожному — малим і старим — покуштувати. Ми й ділили наше свячене, мов той весільний коровай.
Того Великодня ніколи не забуду. Тепер у теплому колі моєї родини, рік-річно за великоднім столом перед моїми очима оживають незабутні образи першого Великодня в рядах УПА.
Після таких свят не було навіть дуже важко знову сьорбати юшку з макухи, хоч властиво довго нас вже нею не годували. В 1945 році наше життя значно покращало. "Повстанська республіка" в Перемищині впродовж цілого року спромоглася наладнати справу постачання харчів для цілої УПА й підпілля.
Сотенний Ярич командував нашою сотнею лише кілька тижнів. На початку травня 1945 року, копи ми таборували на горі Лопінник, до сотні прибув курінний Рен з іншими старшинами УПА і змінив нашого сотенного. Сотенний Ярич дістав доручення відійти в Перемищину.
Наша сотня перейшла під команду старшини, який прибув з курінним Реном. Сотенний здавався нам дідусем. Середнього зросту, дрібний і похилений — він мав років мабуть під п'ятдесят. До того він налягав на ногу і ходив з високою палицею.
Наш новий сотенний завів гостру дисципліну в сотні, старшина, підстаршина, рядовик чи політвиховник — усі радо підкорялися наказам сотенного.
Дідик, хоч кульгав на ногу, міг витримати навіть найбільш форсовний марш. Я особисто переконався, що він, особливо в горах, ішов скорше й зручніше від мене.
Він гостро карав тих, хто не дотримувався партизанської техніки в марші. Боже борони калатнути їдункою, диском від кулемета або голосніше заговорити. Сотенний миттю з'являвся коло порушника порядку і починалося "тут упадь... тут встань... там упадь... там встань", при чому деколи ще й поправляв своєю палицею, щоб добре приліг до землі. Він пильнував, щоб після важких занять вояцтво мало відпочинок, при чому особливо дбав про спання. Але не дозволяв нікому дармувати і кожну вільну хвилину використовував на вправи, чищення зброї, направу мундирів і взуття, або на політичні гутірки. Треба сказати, що стрільці були у нього завжди перші перед підстаршинами й старшинами, зокрема, коли йшлось про розподіл харчів. Він був добрим командиром, і ми скоро його полюбили. Як досвідчений і відважний командир він здобув собі заслужену славу в УПА. Бо хто ж в УПА не чув про сотенного Дідика, колишнього карпатського січовика, що прославив себе здобуттям і знищенням залізничої станції в Лупкові. Втікаючи від нас, польське військо загналося аж на територію Чехо-Словаччини, де воно було роззброєне й інтерноване і тільки на інтервенцію уряду повернене назад до Польщі. Ця втеча польського війська перед невідомим противником на територію чужої держави викликала була сенсацію в Празі. Закордонні кореспонденти з Праги й Варшави їхали на Лемківщину, щоб довідатися, що трапилося. І тоді вперше в польських і чехо-словацьких газетах, а також у іншій пресі, весною 1946 року появилися репортажі про боротьбу УПА.