А дощ падав безупинно. На нас не залишилося сухого рубця. Ми ледве дочекалися сумерку і обережно зійшли з гори до села. Вже в перших хатах нам сказали, що ворога немає. Селяни були вдячні нам, що наша маленька група прогнала з села ворога, який бушував в їх скринях. Сотня Бурого ще попереднього дня залишила село.
Того ж вечора ми відійшли до села Бистре. Марш через гору Турна тривав до самого світанку. У Бистрім зв'язковий з Радеви передав нас іншому, і ми, не затримуючись довго, подалися далі. Над ранок прибули до села Колоничі, де нами заопікувалася станична. Це була гарна, молоденька дівчина, приємна й гостинна. Після сніданку ми заснули твердим сном. Нас охороняли селянські стійки. А коли ми прокинулися, на нас вже чекали запашні вареники, що їх зварили дівчата.
Розпрощавшись із станичною, ми пішли горами Хрещатої до села Суковате. І тут станичним була молода дівчина. Пригостивши нас молоком і хлібом, енергійно наказала нам іти спати, запевняючи, що поставить стійки з місцевих підпільників.
В цьому селі ми затрималися кілька днів, щоб помогти селянам у жнивах. Жінки не могли надивуватися, як ми швидко звиваємось із серпами. Місцеві селяни не вміли жати; вони косили збіжжя косами.
І знову впоперек Хрещатої, попід ялиці і смереки, ми помаршували до Душатина. Сонце вже ховалося за гору Дишова, копи ми увійшли до села. Переночувавши, раненько ми подалися до Микова. Там на нас чекав сотенний Дідик з Корпом і Кудияром. Після наради з місцевими кущовими, вони порозділяли стрільців до підпільних кущів. А треба знати, що підпільні кущі у великих селах приймали до себе цілий рій, а в менших по кілька стрільців. Санітара Конарика, мене й стрільця Лука призначено до куща в селі Прилуки.
Перед нашим відходом у призначений терен, за порадою місцевих підпільників, сотенний рішив зробити пропаґандивний наступ на село Манів. Місцеве населення було за своїм переконанням русофільське і тому добровільно співпрацювало з більшовиками й поляками та дуже боялося українських повстанців. І поляки і більшовики розмальовували нас як бандитів, убивців та дикунів, що зарослі, з ножами в зубах та автоматами в руках, нападають на села і чинять криваву розправу над жінками й дітьми. Отже наша сотня мала завдання доказати, що ми не такі, як нас змальовує ворог.
Наш рейд на Манів виглядав так: наша сотня підійшла під село і зупинилася в лісі. Але селяни побачили розвідчу стежу і повідомили міліцію у Волі Миговій, і тоді на нас посипалися постріли з гарматок і мінометів. Ми зачекали в лісі до ночі, і тоді зайшли на горішній кінець села. Але там не було нікого. Люди втекли перед нами. Поляки знову взяли нас під обстріл.
Хоч-не-хоч, нам довелося вертатися до лісу. В хатах, до яких ми заходили, нікого не було, крім малих дітей і старих. А вони були перестрашені до такої міри, що не могли вимовити слова.
Вночі прибули до нас кілька збройних боївок і роїв з нашої сотні. На другий день увечорі ми з усіх боків увійшли в село, зганяючи людей на віче до великої читальні. Багато плакало з страху. До зібраних промовив політвиховник Діброва, що дуже добре говорив лемківським говором. Він почав лагідно пояснювати, що ми ніякі бандити, а такі самі люди як вони, їхні брати тієї самої віри й того самого народу. На доказ цього він почав читати молитву. Молитва, що її за політвиховником повторювали стрільці, зробила своє: люди перестали плакати. Їхній страх почав поволі відходити. Після молитви Діброва пояснив їм, чому ми сидимо в лісах, а не в рідних хатах, що вороги — москаль і поляк, а тепер ще в комуністичній масці.
— Не вірте в тото, што про нас розповідає ворог, бо він, лем, хоче розсварити нас, аби легше запанувати над нами, коли будемо слабі. Ми ваші браття, не вороги!
А коли стрільці заспівали лемківських та повстанських пісень, залею знову потряс плач, але це вже не був плач страху, але плач радости, а може й жалю. Віче закінчилося далеко поза північ. Не зважаючи на пізню пору, люди ще довго гуторили з нами і слухали оповідань про нашу боротьбу, а дехто навіть запросив вояків додому в гостину.
Після віча сотня заквартирувала у горішньому кінці села і стала сенсацією для населення. Люди, які були на вічу, розказували про нас тим, що повтікали. А коли одного дня відділ польської міліції прибув до села реквірувати курей, ніхто не попередив міліціонерів, що в горішньому кінці села є відділ УПА, і тому два підстаршини й три міліціонери зовсім легко попались нам у руки. Вони думали, що ми їх зараз таки постріляємо, або будемо "різати". Тож велике було здивування, коли після переслухання ми їх відпустили.
Від полонених міліціонерів ми довідались, що їх комендант дуже боїться, щоб українські повстанці на них не напали, і що він правдоподібно хотів би зустрітися з нашими старшинами, але не знає як встановити зв'язок. Наші командири переказали, щоб він прийшов на зустріч в асисті п'ятьох осіб, а за безпеку його вони ручають старшинським словом чести. Зразу після відходу полонених, чоти зайняли становища на вершках гір над селом Манів, в селі залишились тільки ті стрільці, що мали порядні однострої, а кулемети розставлено так, щоб справити на делеґатів відповідне враження. У них один кулемет припадав на двадцять-тридцять вояків, а в нас на десять стрільців.
Згодом зорці повідомили, що йдуть двоє чоловіків у напрямі на Манів. За годину селом пройшли два польські вояки й увійшли до хати, де ми квартирували. Віддавши салют, вони повідомили, що їхній капітан, разом з поручником та чотирма підстаршинами, прийде на зустріч з старшинами УПА. Вони підуть просто в ліс, бо бояться доносу до більшовиків. Щоб не було ніякої помилки, вони нестимуть шапки в руках.
За кілька годин шестеро чоловіків наблизилися до місця нашого постою у лісі. Там їх зустрів наш кулеметник і показав дорогу до чергової застави. В деякому нервовому напруженні "парляментаристи" увійшли до хати наших старшин і привіталися з ними по-військовому, називаючи свої прізвища і військові ступені. Те саме зробили наші старшини. Розмова спочатку йшла мляво, але згодом язики їм розв'язалися і вони поставили ряд пропозицій, які зміряли до того, щоб обидві сторони припинили зачіпні акції. Наші відповіли, що вони готові прийняти пропозиції під умовою, що поляки перестануть грабувати наші села і тероризувати українське населення.
Польський капітан виявив, що належить до підпільної організації ВІН1, а інші співрозмовники є симпатиками цієї організації; йому відомо, що між УПА й ВІН заіснувало порозуміння і тому він бажає цього на своєму терені.
Коли переговори закінчилися, капітан радісно заявив, що наступна ніч буде першою у їх станиці, коли він спатиме спокійно і не боятиметься, що УПА розгромить його станицю, як це сталося вже не з одною, про що пишуть польські газети. Він висловив радість, що зустрівся з інтеліґентними людьми та з військом, в якому дисципліна краща ніж у польському "людовому" війську.
Настало перемир'я. І ми і поляки тепер спали спокійно. Наші старшини гостювали навіть у цього капітана й мали змогу зблизька оглянути його бункри. Він також подарував їм чимало амуніції. А населення Манова, що ще недавно відмовлялося називати себе українцями й боялися УПА як вогню, почало ставитись до нас дуже прихильно.
Подібні віча як у Манові ми перевели в селах Зубряче, Лішня, Солинка, Бальниця, Зубенське і Щербанівка. В цих селах населення було свідоме і в них діяла підпільна мережа. По закінченні пропаґандивного рейду ми розійшлися по призначених кущах.
Прилуки, куди призначено нашу трійку, лежить над річкою Ослава. Це було свідоме і добре зорганізоване село. Кущовим у ньому був Ясень, молодий та інтелігентний хлопець з середньою освітою; військово-організаційним референтом — Явір, родом з Команьчі; культурно-освітнім — Діброва з Наддніпрянщини; харчовим — Колодка; зброярем — Вуйко, обоє з Команьчі. Серед цих лемків відрізнявся Діброва, молодий кремезний мужчина з інтеліґентним обличчям. Він напрочуд добре вивчив лемківський говір і був знаменитим пропаґандистом.