Нашу трійку розділено так: мене й стрільця Лука призначено до вишколу СКВ, а Конарика іменовано санітаром куща. Тереном дій нашого куща були Прилуки, Душатин, Ославиця, Радошиці, Довжиця, Команьча і Туринське. В Команьчі, щоправда, стояла ворожа залога: двадцять п'ять енкаведистів, сотня польського КОП2, шістдесять міліціонерів МОБ3, двадцять п'ять міліціонерів залізничої міліції та незначна кількість поліції СБ4. А нас усіх було п'ятнадцять.
Але наші сусіди рідко показувалися в інших селах. Енкаведисти поволі ліквідували свої справи в Польщі й передавали все полякам.
Ми і тут переводили віча серед населення. Діброва уміло пов'язував свої промови з концертовою частиною, в якій брало участь також населення. Ми наклали континґенти для УПА, по кілька кілограмів збіжжя та інших продуктів від господарства. Основний "контингент" ми забирали від польського війська конфіскуючи по дорогах транспорти харчів до Сянока та інших міст.
Ми вели також пропаґанду серед молоді, щоб вона поповнювала ряди УПА й збройного підпілля. Наші заклики були досить успішні, бо за два тижні ми мали понад шістдесят новобранців у нашому СКВ. Кожний прийшов у власному мундирі та приніс з собою виряд, якусь зброю й стільки амуніції, що нею можна було обділити дві сотні. Ми мали один легкий чеський кулемет, два тяжкі німецькі, один радянський дехтяр, дві десятизарядки, чотири папаші й велику кількість рушниць.
Новобранців ми поділили на дві чоти і вишколювали їх в партизанській тактиці — робити засідки й наскоки, затирати за собою сліди в марші, конспірувати себе на становищах і постоях, втримувати зв'язок, вести розвідку та, звичайно, стріляти з усіх родів зброї. Ми часто відбували нічні марші на далеку віддаль, щоб новобранці навчилися маршувати в терені та набули фізичної вправи. На політично-виховних заняттях обговорювано програму українського визвольного руху.
Пам'ятаю, як одного дня відвідав нас командир Хрін. Він приїхав на коні в товаристві зв'язкових. Одягнений в шапку-кубанку з шликом, він виглядав як полковник з козацьких часів. Я тоді побачив його вперше. Командир Хрін приглядався нашим вправам і давав деяким стрільцям поради. В одного стрільця він узяв рушницю і покликав мене.
— Дивіться, це "панночка без сукенки" — сказав він.
Рушниця не мала замка. Коли командир відійшов, ми пройшли розстрільною поле вправ і знайшли замок у картоплиську. Стрілець навіть не помітив, що загубив його.
Командир Хрін прибув до нас з Перемищини організувати нову сотню з новобранців. І справді, за два тижні він створив дві чоти з міських та підміських "батярів" Сяніччини. Ця сотня пізніше довершувала різні чуда в боях, а ворог боявся "Гриня" і його "молодзьцув", наче вогню.
Місця постою нашого куща ми змінювали часто, переходячи з села до села. Одного разу, коли ми квартирували в Прилуках, трапився нам нещасливий випадок. Стрілець Слимак, родом з Команьчі, одягав у хаті пояс з причепленими до нього ґранатами. Одна з них відбезпечилася. У кімнаті, крім нього, було кілька дітей. Щоб ґраната не вибухла між дітьми, стрілець Слимак вибіг на двір, і ґраната вибухла на порозі, розриваючи дощенту двері й героїчного стрільця. З Команьчі прибігла його мати, і ми поховали Слимака в Прилуках. За цей нещасний випадок нам довелося наслухатись від сотенного Дідика, який не перебирав у словах, картаючи нас за погану опіку над новобранцями.
Другий випадок трапився нам у селі Туринське. Наш зброяр Вуйко, квартируючи в одній хаті, поклав зброю в кутку. Заговорившися з господинею, він не помітив, що малий хлопчик почав бавитися пістолем. Пістоль вистрілив, і куля трапила Вуйка в живіт. Раненого Вуйка я відвіз до села Середнє Велике, де лікар УПА негайно зробив йому операцію. Вуйко, слава Богу, скоро видужав. Пізніше ніколи не лишав зброї по кутках та ще й іншим наказував, щоб такого не робили. Про цей та подібні випадки у нас склалася поговірка, що "раз на рік зброя сама стріляє".
Польські застави в Команьчі довший час нас не зачіпали, навіть тоді, коли ми заходили до села. В селі було багато українців, з яких чимало вступило в наші ряди, але були й такі, що співпрацювали з поляками і доносили їм про кожний наш рух. Особливо багато надокучив нам один залізничник, якого ми не раз попереджували, щоб припинив своє зрадницьке діло. Коли це не помогло, ми рішили навчити його розуму. Не оборонили його і польські вояки, які охороняли залізничий шлях і ночували з ним в залізничій будці. Підглянувши через вікно, що польські жовніри сплять, стрілець Лук тихенько прокрався до хати і приклав залізничникові автомат до голови. Він без спротиву дав себе привести до лісу. Там ми його покарали двадцять п'ятьма шомполами. І виявилося, що декому таки треба шомполів, щоб у нього заговорило сумління. Від того часу він перестав доносити на нас, а в деяких ситуаціях навіть помагав нам.
На початку серпня нам трапилася цікава пригода. Ми йшли вночі з Ославиця до Душатина через гору Маківка. Наша розвідка зауважила по другій стороні гори польський військовий відділ. Щоб перевірити ситуацію, я із стрільцем Яличкою тихенько і обережно підкрався аж на другий бік гори. Не зауваживши нічого підозрілого, ми завернули назад. Ледве ми спустилися з лисого вершка гори до перших дерев лісу, як Яличка сіпнув мене за рукав і показав на вершок гори. Я глянув і остовпів. У сяйві місяця побачив якісь тіні, що з блискавичною скорістю наближалися до нас. Поляки? Ми сховалися за дерева. А тіні вже майже біля нас.
— Дикі кабани! Стадо диків! На дерево! — закричав Яличка. Але лізти на дерево було запізно. Я з розпуки випустив серію за серією просто собі під ноги. Дики розбіглися на всі боки. О кляті! Їх було мабуть з тридцять. Я налякався їх більше, ніж більшовиків. Глипнув на Яличку, а він, бідолаха, не встигши вилізти на дерево, висів на гіляці і кумедно гойдав ногами. Раптом недалеко від нас заторохкотіли кулемети. Виявилося, що це наші хлопці йшли нам з допомогою, думаючи, що ми попали в польську засідку.
На другий день ми смажили і варили вбитих кабанів. Було при тому багато сміху і жартів, мовляв, я і Яличка такі небезпечні, що навіть дикі кабани роблять на нас засідки.
А кілька днів пізніше ми влаштували справжнє полювання на цілі стада диків. Селяни нарікали, що вони нищать їм бараболю. Першої ночі ми просиділи в картоплинні до ранку і не то що не вполювали, але навіть не побачили бодай одного дика. А селяни сказали, що кабани зрили картоплю в іншому місці. На другу ніч ми порозставляли стрільців по картопляних полях і казали їм взяти з собою кулемети. Коло півночі на одному картоплиську відізвався кулемет, а за ним почувся розпачливий крик — рятуйте! Ми підбігли і побачили таку картину: кулеметник залишив кулемет, а сам виліз на невеличку сливу. Під нею був величезний кабан і порскаючи підгризав дерево. Довелося визволяти товариша.
В селі Зогочев'я станиця польської міліції тероризувала українське населення. Нічого не помагали попередження нашого командування. Тоді в половині серпня сотня Бурого наскочила на міліціонерів, розброїла, забрала чимало зброї й амуніції, а приміщення станиці спалила.
В Зогочев'ї була теж станиця НКВД у складі п'ятьох чоловіків, але вони і пальцем не рушили, щоб боронити своїх польських колеґ. Згодом вони нав'язали контакт з нашим місцевим кущем і багато допомагали поворотцям з Німеччини. А треба знати, що поляки знущалися над українцями, що поверталися з Німеччини, називаючи їх коляборантами.
На жаль, тих енкаведистів скоро перенесли на схід. Серед селян кружляла вістка, що їх покарано за прихильне ставлення до українського населення і за співпрацю з УПА.
В той же час сотня Кармелюка наскочила на станицю польської міліції в селі Волковия і взяла її підступом без одного пострілу. Стрільці перше схопили коменданта станиці й змусили його провести їх до будинку. Стійка затримала групу перед приміщенням, але пізнавши коменданта, пустила їх усередину. В хаті польські міліціонери, побачивши наставлені автомати, піддалися без спротиву. Повстанці взяли в полон шістдесят міліціонерів, здобули чимало зброї й мундирів, забрали усі архіви, між якими були списки сексотів, а будинок висадили в повітря. Полонених міліціонерів відпущено на волю, за винятком тих, що грабували і мордували місцеве населення. Їх поставлено під польовий суд.