Кілька днів після наскоку поляків на нас, ми вирішили відплатити їм в Команьчі, де вони мали свій гарнізон. На поважну акцію нас було замало, але налякати ми їх могли.
Ми примостилися на горі Дашова з мінометом і трьома кулеметами. Військовий будинок було нам видно як на долоні. Орудувати мінометом ніхто з нас не вмів, і тому ми виміряли віддаль "на око". Коли почало смеркати, ми випустили на пробу один набій і впяли очі в будинок ґарнізону. Долетить чи ні? На нашу радість над хатою знісся великий клубок чорного диму. Міномет був добре наставлений! І тоді ми почали посилати один набій за другим. На придачу наші кулемети з запальними кулями засипали подвір'я фосфорним вогнем. Залога гарнізону попала в паніку і втекла з будинку до бункрів. Так ми обстрілювали їх, аж поки два наші стрільці, на одному з горбів по другому боці Команьчі не вистрілили дві ракети в напрямі села. За весь час нашої "акції" ворог не вистрілив ані разу. Випустивши всі "куферки", ми розібрали міномет і вернулися до табору. За нами залишився знищений будинок і поруйновані бункри. Ворог мав кількох ранених. Такі напади ми повторювали кілька разів. Звичайно вночі, коли падав дощ і було зимно.
Кілька тижнів після приходу варшавської дивізії, в наші сторони прислано ще одну дивізію. Ворог щораз частіше нападав на наші села. Ми в свою чергу мінували мости на дорогах і залізничих шляхах і посилили засідки.
Мінуючи міст на річці Сян, був смертельно поранений ройовий Морозенко. Одна міна вибухла, і на нього впав тяжкий стовп. Він утратив слух і мову. Коли заалярмовані вибухом поляки наскочили на нас, ми не могли забрати з собою Морозенка. Пізніше ми довідалися, що він не прийшов до притомности і за кілька днів помер.
У Явірнику коло Файчеськ, СКВ під командою чотового Гриня та ройового Граба, зазнав великих втрат. В бою поляки взяли в полон двадцять дев'ять новобранців, а одного вбили. Пізніше кількох з них випустили на волю, а решту замкнули до в'язниці.
А СКВ з села Середнє Велике під командою Дороша зробив засідку на поляків в селі Кальниця і там їх добре перетермосив. Кілька днів пізніше поляки спалили Кальницю.
У вересні наш кущ відвідав сотенний Дідик і тоді ми вперше почули, що ворог збирається виселювати наших селян і готує
Я дістав наказ перейти до куща Середнє Велике, де мене приділено до роя Байдака. СКВ нараховував п'ять роїв. Перший рій очолював Соловій, другий — Зелений, третій — Байдак, четвертий — Дуб, п'ятий — Кутик. Чотовим був Дорош, військово-організаційним — Корп, кущовим — Мирон. В рою Байдака я зустрівся і подружив з молодим стрільцем Смерекою. З нашої сотні були ще Снігур і Чиж.
А вже в жовтні, на наказ сотенного Дідика, ми зібралися на Хрещатій над потоком, що пливе до села Суковате. Сотенний ходив сердитий, постукував палицею і воркотів під носом.
До збірки стали усі кущі. В усіх вояків була автоматична зброя, добрі мундири і взуття. Гірше було з шинелями, але майже кожний вояк мав пояс із шкіряною торбою.
Сотенний шкутильгав між вояцтвом. Перегляд тривав довгі години. Хлопці, без плащів, мерзли і цокотіли зубами. Сотенний тикав палицею на торби і пояси та приказував:
— Коли ви замість плащів придбали офіцерські паси і торби, то хай вони тепер гріють вас!
За кілька днів із зібраного вояцтва сотенний Дідик створив бойову сотню в такому складі: чотові — Грань, Корп, Круча, Соловій; бунчужний — Кудияр, сотенний політвиховник — Бойко, чотові політвиховники — Кавка, Микита і Зенко; комендант польової жандармерії — Дорош. Крука призначено сотенним санітаром, а Конарика, Скакуна, Василя і Пасічника (раніш мав кличку — Пательня), чотовими санітарами. Інтендантами стали Човен і Обласний, на місце Хитрого, який лишився в терені. Ройовими стали: Палій, Кора, Райтер, Ославець — в першій чоті; Граб, Байдак, Новий, Найда — в другій; Крамаренко, Зелений, Рібка, Галайда — в третій; Урал, Їва, Кутик, Луговий — в четвертій. Рій складався з дев'ятьох стрільців, десятий — ройовий. Створено теж дві чоти з новоприбулих, на чолі з Прикуєм і Громом. Лайбіда, Коля, Кіса, Річка і Херсонець очолили рої. Ці чоти перейшли під командування Хріна, який організував нову сотню. Деякі з наших стрільців, наприклад, Хитролис і Сухий, залишилися в районі. Наш кухар Голуб перебрав гарбарню на Хрещатій. Мокрий залишився в кущі Чарноти. Старих віком вояків звільнено.
Центром таборування сотні стали гори Хрещатої — Кичера і Буковиця.
РОЗДІЛ 10
Восени 1945 року ворог почав стягати військо на Лемківщину, творити нові і зміцнювати дотеперішні станиці та посилювати свою діяльність по наших селах.
Серед населення щораз частіше говорилося, що Польща готується виселити українських селян з їх прадідівської Лемківщини кудись далеко, правдоподібно до СРСР. Частина населення, головно збаламучена русофільством, ще 1944 року виїхала добровільно на схід. На їх господарства червона Польща прислала своїх колоністів — мазурів та виселенців з Галичини.
Чутки про виселювання українського населення скоро стали дійсністю. Польські збройні сили і НКВД почали нападати на поодинокі села (головно недалеко Сянока) та насильно вивозити людей. Ці акції провадились в найбрутальніший спосіб, приблизно за такою схемою: військо кількома наворотами нападало на село, грабувало і било селян та насилувало жінок. А щоб нагнати ще більше страху, поляки вбивали в селі кільканадцять чоловіків і жінок та залишали їх на видних місцях. Коли в селі вже не було нічого, ані коней, ані худоби, ані возів, а в хатах навіть глиняного посуду, тоді приходив наказ, щоб за п'ятнадцять хвилин усі були готові до виїзду. Хто не встигав, того силою витягали або й в'язали і виносили на вози. Це все відбувалося в супроводі побоїв. Найупертіших, що не хотіли лишати своїх хат, вбивали.
Збірні пункти були в Сяноці і Риманові. Там "сортували" — одних замикали до в'язниць, а інших відправляли на схід.
Польські колоністи діставали зброю й творили допомогові відділи міліції ОРМО1. Ці банди розправлялися з селянами ще жорстокіше, ніж військо. Вони волочилися по селах, грабували і вбивали. Наших людей, які ще жили по селах, вони не пускали до міста на закупи, а тих, що їм вдалося непомітно просмикнутися, в поворотній дорозі грабували, били і замикали до в'язниць. Декого роздягали догола, без різниці чоловік чи жінка, і так пускали додому.
Селяни приходили до нас і розповідали про ці знущання. Наша сотня дістала наказ перевести кілька відплатних акцій в селах колоністів — Новосільці, Довге і Писарівка.
Одного вечора наша сотня стрінулася з сотнею Хріна і ще кількома боївками. Ми довго маршували лісами і полями, а потім поділилися на бойові групи. Нашій чоті Корпа доручено тримати заставу від сторони Сянока. Ми залягли на чистому полі — місце не найкраще, але в темряві важко було знайти відповідніше. Ми мали з собою чотири кулемети і кілька пачок амуніції.
Точно о першій годині ночі злетіла вгору зелена ракета — знак, що акція починається. Відразу після того почали спалахувати вогні. Спершу лише то тут, то там, а згодом злилися в одну велику пожежу. Повітрям потряс сильний зрив. Це вилетів у повітря будинок залізничої зупинки.
Завдання виконав рій Ославця. Щоб схопити стійкового при станції, кілька стрільців зайшли ззаду, а сам Ославець пішов прямо на нього. Коли поляк запитав про кличку, Ославець, вдаючи п'яного відповів:
— На холєре ці гасло, цо нє познаєш мнє?
Стійковий націлився стріляти, але в той же момент хтось із стрільців вхопив його ззаду. Решта пішла гладко. Одні вскочили всередину і роззброїли міліціонерів, інші в підвалі заложили міни.