Від доктора ми довідалися, що стан здоров'я всіх вояків УПА був задовільний. Під керівництвом д-ра Вуйка в селі Микові відбулися санітарні курси, в яких з нашої сотні взяли участь санітар Конарик, Пасічник, Василь та ще кілька людей.
В наслідок страшного терору поляків, багато молоді втікало в підпілля. Сотенний Хрін створив з неї другу сотню.
У цих молодих хлопців була лише одна думка і одне бажання — пімсти, пімсти і ще раз пімсти. Вони були ще майже діти, але польська жорстокість зробила з них безстрашних і завзятих борців, що не знали що таке небезпека і страх. В них закам'яніли серця ще тоді, коли вони з плачем дивилися на закатованих ворогом рідних.
Сотенний Хрін створив з них пробоєву сотню лемків, яка вважалася одною з найкращих у всій Україні.
Наш рій Байдака познайомився з цією сотнею на Щедрий вечір, коли ми отримали завдання доставити кілька пачок мін до сіл Середнє Велике і Душатин. Нова сотня під командою сотенного Страха квартирувала якраз у тих селах, і ми мали нагоду приглянутися тим молодим воякам.
Наступного дня, лісами Хрещатої ми верталися до табору, коли почули густу стрілянину в Середньому Великому. Ми відразу догадалися, що на село напав ворог. Та докладніше про все оповіли нам пізніше вояки з сотні Хріна. Це був якраз Йордан, і люди вийшли з священиком на річку на водосвяття. Прийшли також обидві сотні. Селяни були задоволені і гордо дивилися на своє військо. Коли водосвяття кінчалося і люди набирали в дзбанки води, застава повідомила, що до села підходить ворог. Наші негайно зайняли становища на горі Ґабор, і коли ворог наблизився, вони вжарили з усієї зброї так, що відразу поклали кільканадцятьох ворогів. Поляки попали в паніку і кинулися утікати, забувши про свої фіри з награбованим добром у селі Мхаві. Наші за ними. Поляки вбігали по дорозі до хат, здирали з дядьків одяг, переодягалися і тікали далі до Балигорода. Польська застава перед містом, побачивши, що прямо на неї біжать різнородно одягнені вояки, подумала, що це повстанці, і сипнула по них кулеметним вогнем. Тож кого не досягли наші кулі, того поцілила польська застава.
20 лютого 1946 року наша сотня дістала наказ іти в терен. У таборі для охорони залишилася чота Кручі і кухарі.
В селі Карликів ми стрінулися з обома сотнями Хріна і разом пішли попри Токарню, Волю Яворову до села Пулави, де ми перестояли до наступного вечора, а потім пішли далі на північ. Після кількох годин маршу по зв'язку прийшов наказ зупинитися і викликано сотенного і бунчужного до заду. На снігу просиділи ми більше як годину. Цілком закоцюбли.
Нарешті рушили в напрямі села Токарня. Коли сонце зійшло, ми зупинилися на горі Зрубань. Між вояцтвом облетіла вістка, що ворог стягнув великі сили до Команьчі, Буківського, Яселя та інших сусідніх сіл.
Раптом від сторони нашого табору почули відгомін гураґанного вогню кулеметів, мінометів і артилерії. Це тривало добрих дві години. Нам стало ясно, що ворог напав на наш табір. Коли все притихло коло полудня, дано наказ обережно вертатися до табору.
Ми підійшли до наших землянок, коли вже звечоріло. Мене і ще двох вислано наперед на розвідку. Лисячим кроком ми підсунулися до кухні, і от хтось зашпортався на баняк, — він клятий як задзвенить, як затарабанить! До нас прибігли хлопці з роя, думали мабуть, що ми наткнулися на ворога. Та табір був порожній. Ми обережно підповзли до землянок і побачили, що вони розбиті.
Пригноблені, ми попрямували до села Вислок. Там стрінули ми трьох наших стрільців і від них довідалися, що сталося в таборі після нашого відходу.
Ворог наскочив на табір цілком несподівано. Всі, включно з кухарями, боролися мов леви. Прорвали три лінії наступаючих і положивши кільканадцять поляків, вийшли поза їх кільце. Над селом Вислок Великий прорвалися через ще одну ворожу лінію. Там якраз ті три стрільці стратили зв'язок з рештою чоти. В наскоку брали участь одна дивізія і один батальйон НКВД. Ворог втратив п'ятнадцять вояків і мав більшу кількість ранених. Вертаючись до Команьчі та Буківського він грабував села і знущався над людьми.
Наступної ночі до нас долучився Круча з цілою чотою. Наші не понесли ні одної втрати в людях.
Наша Служба Безпеки почала слідити за сексотами, бо тільки такі могли донести, де наш табір. Зрадників виявлено і поставлено під польовий суд.
Так не довелося нам дозимувати в бункрах. Почалося знову бурлацьке життя. Не завжди вдавалося квартирувати в селах. Часто-густо доводилося ночувати в лісі серед лютого морозу.
Багато хлопців перестудилися, дехто відморозив руки, ноги, вуха, ніс. Я дістав ропне запалення обох вух. Зголошувався кілька разів до санітара, але він був безпорадний — вуха треба було вигрівати, а ми були цілий час в поході і не затримувалися на одному місці більше, як один день. Санітар зголосив мене до сотенного Дідика, але він погрозив палицею та нагнав до роя. За кілька днів мені погіршилося і я почав тратити слух, напухло лице. Санітар Пасічник пішов зі мною ще раз до сотенного і одержав від нього дозвіл послати мене на лікування в санітарний пункт у Середньому Великому. Зі мною послали ще стрільця Борака, який мав відморожені ноги і ходив на милицях. До місця лікування ми йшли через села Прибишів і Щавне, де стрінули інтендантів Човна і Обласного. Вони дали нам кілька кусників хліба та трохи бакуну і запевнили, що можемо йти далі, бо ворога нема близько. Нам треба було перейти в долішньому кінці села залізницю та міст через річку Ослава. Мій друг по недолі шкутильгав, і я мусів його підтримувати. Ми з бідою перейшли залізницю і міст, що властиво був довжезною кладкою, яка дуже гойдалась.
З Середнього Великого зв'язкові перевели нас до Суковатого. Санітари щодня доглядали нас, полоскали мені вуха і робили теплі оклади, але, як ворог наскакував, доводилося пересиджувати в лісі. Але спали ми в теплих хатах. Харчі також були можливі. Мені незабаром покращало, і ввечорі я час від часу ходив до дівчат на вечорниці. За два тижні я вернувся до сотні.
Кілька днів пізніше наш рій дістав наказ іти до "трикутника" по ліки для нашої сотні. Першого дня ми затрималися у Середньому Великому, куди тягнуло багатьох, а особливо ройового Байдака, бо там були гарні дівчата. Мені було байдуже, бо я тоді тужив за станичною Марійкою в Суковатому, з якою познайомився в часі мого "маркеранства".
Хлопці весело пожартували з дівчатами, Байдак намилувався своєю коханою, а друг Смерека навіть зустрівся зі своїм батьком, який прийшов з села Кельчава. Вночі ми пішли далі — через Зогочев'є, Жерницю Нижню і Вижню до Волковиї. А наступного дня через Горянку та Волю Горянську до Буковця та через річку Солинку і Ветлинку до Завою.
Під час нашого маршу ми чули з різних сторін сильну стрілянину — то наші сотні зводили бої з польськими військами в селах Загутин, Пловці, Прусік та інших. Сотня Біра зробила засідку на польські автомашини і здобула багато зброї і мундирів.
У Сухих Ріках нам видали ліки і медичні інструменти. Поверталися ми тим самим шляхом. До Бапигорода ми йшли днями, а далі мандрували ночами.
В селах жінки широко і барвисто розповідали про перемогу наших сотень і проклинали ворога. Дядьки були більше мовчазні. Вони покурювали люльки і видно було, що вони горді своїми синами, які відстоювали права рідної землі. В кожному селі, в кожній хаті нас приймали і вгощали.
По дорозі ми зустріли кількох кур'єрів, що йшли в "трикутник". Від них ми довідалися, що сотня Хріна і чота Граня з нашої сотні розгромили ґарнізон польського війська в селі Ясель протягом одної години і забрали в полон вісімдесят вояків разом з кулеметами, автоматами, ґранатами, крісами і великою кількістю амуніції, мундирів та взуття.
Крім того, 26 березня 1946 Хрін звів бої в селах Височани, Кожушне, Щавне і Мокре. Ворог зазнав великих втрат у людях; його ранені заповнили цілий шпиталь у Сяноку, а частину приміщено аж в Кракові.
Ми довідалися теж про потрясаючу подію в Завадці Морохівській. 28 березня поляки під проводом радянського капітана оточили село, зігнали мешканців ца площу біля школи і розстріляли одинадцятьох чоловіків. Це був другий напад на село. Перший раз поляки замордували в селі п'ятдесят п'ять осіб.
Наш рій трохи сповільнив марш, бо всюди відбувалися великі облави. І от як ми перейшли Бережницю і заквартирували в Жерниці Нижній, розвідка донесла, що йде ворог. Наші пакети з ліками, як звичайно, пішли в підземелля, а ми до лісу. Але не встигли ми ще примоститися, як зірвалася стрілянина, а понад лісом почали кружляти літаки. Бій тривав з п'ять годин. Щойно по полудні все стихло.