Чота Соловія зайняла становища коло нафтової шиби і ліфта, інші чоти залягли праворуч і ліворуч, здовж ріки. Саме тоді виїхала нагору ліфтом група польських вояків. Чотовий Соловій сипнув по них з автомата, а за ним Чарнота з кулемета. Поляки стояли в ліфті так тісно, що не то відстрілюватись, а навіть повернутися не мали можливости. Кулі прошили по кількох нараз. Переляканий робітник випустив з рук линву і ліфт з грюкотом полетів униз, розбиваючи всіх, кого не досягли наші кулі.
Ми перейшли вбрід річку Ославу і просунулись між хатами ближче ворога. З панцерного поїзду заграли гармати, міномети і тяжкі кулемети. Наші протипанцерні петеери2 взялись і собі за роботу; за якийсь час поїзд почав притихати. Тим часом ворог згуртувався ближче нього. І ми ще більше посилили наш вогонь з усіх родів зброї. Поляки не витримали нашого наступу, і поїзд рушив у сторону Сяноку.
В той час, коли відбувався бій в Мокрім, кілька хлопців з куща, які не встигли приєднатися до сотні, почали "думу думати", якби і їм вдарити по поляках. Вони витягпи з криївки кілька мін, і хоч ніхто з них не вмів вживати їх, вони щасливо замінували ними залізничий міст. Коли панцерний поїзд в'їхав на нього, наступив громовий вибух. Хлопці із страху поховали голови в бур'ян, а коли піднесли їх, і міст і поїзд вже були в річці. Ми в селі думали, що це Хрін іде нам з допомогою.
Коли ми верталися назад, з пивниці спаленої хати вибігла маленька дівчинка, може шести років, і побачивши нас, покликала:
— Мамо, мамо, виходьте, наше військо йде!
З Мокрого ми вже не верталися до Середнього Великого, а затрималися в селі Туринське.
Не минуло і кілька днів, як до Сяноку, Ліська, Загір'я і Риманова прийшли чотири польських дивізії і одна дивізія НКВД. До Яселя, Команьчі, Тісної і Луковиї привезли танки й іншу панцерну зброю. Ми перейшли до села Суковате, але вдень сиділи в лісі. Сотня Хріна була в постійному русі, бо ворог думав, що це вона завдала йому стільки втрат у Мокрому, і ганяв за нею.
З приходом великих ворожих сил на Лемківщину, почалися сильні облави за нами, а по селах творилися ще більші страхіття. Села, через які перейшов ворог, виглядали немов після нападу диких орд. Поляки з ненавистю хижаків нападали на безборонне населення і знущалися над кожним, хто попадав їм у руки. Таким чином вони хотіли викликати серед українського населення паніку і зломити його морально, зробити нездібним до самооборони і спротиву.
Світ мовчав про ці страшні злочини, хоч я не вірю, щоб не знав про них, бож у Варшаві були західні дипломатичні представництва і вони мусіли знати, що діється. УПА робила все, що було в її силі, але наших сил було замало, щоб встояти проти численної регулярної армії. Наші відділи нападали несподівано на ворога і знову зникали в лісах. Ми мінували дороги, висаджували транспорти з військовими матеріялами, нищили військові будинки. Це паралізувало рух ворога на кілька днів, а потім ішли нові достави, нові вояки, нова зброя.
Десь також у травні, підпільники з Микова заалярмували, що ворог вскочив у село, брутально побив людей, розстріляв багатьох чоловіків і погнав усіх мешканців до Смільника, де був збірний пункт.
Наша сотня підсунулася під Миків і причаїлася на краю лісу. Поляки в силі одного полку окопалися з тяжкими кулеметами під селом. Коли стемніло, наша розвідка зайшла до села. В ньому було лише кільканадцять людей, які під час виселювання утекли, а тепер, під охороною ночі, прийшли до своїх хат узяти дещо з речей.
Коло другої години сотенний Корп дав наказ іти до Смільника. Вже добре світало, коли ми розстрільною вийшли з лісу. З-під лісу вилетіла червона ракета — це ворожа стійка заалярмувала свої відділи.
Терен нашого наступу був цілком відкритий, — поле рівне, як стіл, без жадного куща. Аж за ним видніло село. Важко було зрозуміти, чому Корп вибрав таке місце та ще й вранці.
Наше ліве крило вже перейшло поле і дійшло до хат, праве було на середині поля. І тоді зірвався сильний вогонь. Ми залягли. Чота Дороша встигла добігти до перших хат і звідси обстріляла ворога.
Під найсильнішим вогнем опинилася наша чота. З Байдакового роя я був висунений найдалі наперед і тримав зв'язок з роєм Палія. Нас було ворогові найкраще видно, тому й спрямував він увесь вогонь у нашу сторону. Вогонь сипався спереду, з боків, а ззаду ворог тяв з кулемета на церковній бані. Він найбільше паралізував наш рух, тому Вихор усю свою увагу зосередив на ньому. І ось йому вдалося знищити ворожий кулемет, але й його досягла ворожа куля. Його місце зайняв ланковий Кутик і розбив ворожий кулемет під хатою, але й він повалився мертвий. Тоді кулеметник Дунай зорієнтувався, звідки летять смертоносні серії. Він випустив усю стрічку з МҐ 42, і ворожий кулемет замовк. Зав'язався запеклий бій. І хоч як влучно в ціль тряпляли наші кулі, наша ситуація ставала все гірша. Ініціятива була в руках ворога. Він перевищав нас силами, і йому на допомогу підійшли з Волі Міхової та Лупкова свіжі підкріплення. Чотовий Соловій дав наказ іти на прорив. Ми зірвалися з землі і побігли до перших хат, а тоді яром у бік лісу. Проти нас і за нами летіли постріли. Не добігши до яру, впав молоденький Пень. Коли поляки зрівнялися з ним, він кинув ґранату і загинув разом з ворогом.
У густому лісі зроблено провірку. Бракувало дев'ять стрільців. Найбільше загинуло таки з нашого роя. Між убитими були: кулеметники — Вихор, родом з Гуцульщини, Дунай із Старого Самбора, Медвідь з Гуцульщини (що втік разом з Прутом з армії, яка буле організована в Сибірі), ланковий Кутик з Бережанщини, інтендант Човен, також з Бережанщини, Пень — хлопчина років п'ятнадцять з Солинки, Хрущ. Добня та санітар Василь, звідки походили — не пам'ятаю. (Ми всіх пізніше поховали у спільній могилі на цвинтарі в Смільнику).
Виставивши заставу на узліссі, ми пересиділи в бойовому поготівлі до наступного дня. На світанку Корп дав наказ вертатися назад до Смільника. Тут старшини почали між собою перешіптуватися, а стрілецтво півголосом протестувати. Корп щось відчув і в лісі над селом затримав розстрільну і передав по зв'язку, що з наступом зачекаємо поки не смеркне.
Коли добре стемнілось, ми рушили ярами і полями до Смільника. Розстрільною підійшли під саме село, залягли, а розвідка підсунулась до хат. У селі людей не було. Лише в одній хаті ми застали двох селян, що поспішно пакувалися. Вони розповіли, що ворог забрав усіх людей на горішній кінець села і там окопався. Вранці мали транспортувати людей до Сянока, а потім на Схід.
РОЗДІЛ 11
Наш невдалий бій в Смільнику затривожив цілу округу. До нас прибув курінний Рен з кількома старшинами. Переслухано багатьох старшин і стрільців. Прибув також наш старий сотенний Дідик. Він дуже уболівав за тими, що загинули, і не міг пробачити Корпові, що він так необдумано, в білий день, повів вояків у наступ.
Наступного дня вранці відбулася збірка. Разом з курінним Реном стояв молодий старшина — стрункий, високий бльондин з голубими очима і слідами віспи на приємному обличчі. Вбраний в німецьку уніформу і шапку-петлюрівку з жовтим шнурочком, він виглядав дуже добре.
Курінний Рен, показуючи на молодого старшину, представив його нам, як нашого нового сотенного. Це був командир Бродич, його перенесли із сотні Кармелюка, де він був чотовим. Ми відійшли з ним у ліси над Вислоком Великим і там стали табором. До нас прийшли нові стрільці й наша сотня вдвічі збільшилася.
З приходом нового сотенного в сотні повіяв новий дух. Сотенний Бродич виявив себе добрим господарем — заглядав усюди, провіряв зброю, амуніцію, мундири, взуття та все устаткування сотні. Він роздобув машину до шиття та заклав кравецьку майстерню на чолі з Ївою, кравцем за фахом. Порадившись з бунчужним і чотовими, він виміняв кілька коней в Словаччині на матеріял. З нього кравці пошили мундири, головно штани, які найскорше дерлися. Створено також шевську майстерню. А тому що я знався трохи на шевстві, то я перебрав верстат. Шкіру ми діставали всяку, часто гарбували самі. Зі мною працювали стрільці Птах, Граната, Воробець та інші. Крім взуття, ми робили кобури на пістолі, торби на мапи і т.п.