В цей час до сотні вернулися стрільці, які відбули вишкіл у підстаршинській школі. Кінцевий іспит підстаршин вони склали у великій битві.
Сотню вишкільників почала переслідувати польська підхоронжівка, яка приїхала з Варшави, щоб здати "практичний іспит" своєї старшинської зрілости. Перша сутичка відбулася в лісі над селом Делягова, і в ній згинув один стрілець з місцевої боївки. Вишкільна сотня перенеслася в Шибенецькі ліси і там закінчувала вишкіл. Кілька днів перед закінченням курсу, застава (це був якраз наш рій) побачила, як до табору з кількох сторін підкрадався ворог. Наша сотня зайняла становища в старих, ще з першої світової війни, окопах. Поляки почали бігти до штурму з наїженими багнетами на крісах. Але наші не в тім'я биті, відповіли ґранатами. Ворог у паніці завернув назад. Поляки повторили штурм кілька разів, але все без успіху і щойно, як охолов їх запал, бо чимало загинуло від наших ґранат, командир школи (здається Зруб) дав наказ до наступу.
З окопів вилетіли роз'юшені стрільці якраз тоді, коли ворог готувався до нового штурму, і почали жарити по ворожих групах. Поляки кинулися втікати. Наші загналися за ними досить далеко. В цьому бою вони взяли тридцятьох у полон, між ними деяких ранених. Здобули фіру з радіонадавчою апаратурою, багато рушниць, кілька кулеметів і мінометів та повні скриньки амуніції. Полягло в цьому бою коло ста поляків а двічі стільки було ранених. Наших загинуло троє, двоє місцевих і один з сотні Хріна. Двох стрільців поранено. З полонених наші стрільці забрали мундири та краще взуття, а їх, обдарувавши летючками, відпустили до Перемишля.
Ніхто з нас ніколи не знав, коли й кому вийде назустріч смерть. Вона чекала кожного з нас на кожному кроці і часто скошувала тоді, коли видимої небезпеки не було. І так, незадовго після повороту із старшинського вишколу, загинув Вуж. Він, Обласний і ще кілька стрільців пішли в розвідку до сіл Репедь, Коляшне і Щавне. На дорозі з Прибишова до Репеді, їх обстріляв ворожий кулемет. Стрільці розбіглися по полі і почали відступати поодинцем до лісу. А тому що був ясний день, ворог докладно бачив, що їх лише кілька і пішов сміло за ними. Обласний і Вуж якраз перебігали клаптик поля, що ділив їх від лісу, коли їх поцілили ворожі кулі. Іншим пощастило добігти до лісу.
Дикий ворог знущався над убитими повстанцями. Він поколов їхні тіла багнетами і порозбивав прикладами голови. Ми поховали їх в селі Репедь.
Ледве встигли ми поховати Обласного і Вужа, як селяни донесли нам, що поляки розрили могилу наших стрільців у Смільнику, і знищили хрест з таблицею. Сотенний Бродич наказав висипати нову могилу. До Смільника прийшли ми ввечері, взялися до роботи і на ранок могила стояла вдвічі вища, як перед тим, вимощена зеленою дерниною, з величезним хрестом, що його ледве притягла ціла чота. На хресті знову виднівся напис. Коли все було готове, сотенний наказав замінувати могилу з усіх боків.
Довідавшись, що могила знову насипана, поляки пішли її руйнувати. Але робота їм не вдалася. Кількох з них розірвало цілком, інші лишилися без рук або без ніг. Відтоді поляки могили не зачіпали.
Під кінець липня бунчужний Кудияр вибрав на збірці два рої найдосвідченіших стрільців. До них попав і я. Перший рій очолив Байдак, другий — Ославець. Командиром обох призначено Граба. Нас призначено як охорону високих старшин, що відходили на конференцію в Перемищину.
Я дуже радів цим призначенням, бо мав надію відвідати рідне село. Я навіть обговорив справу з чотовим Грабом і Байдаком, щоб зайти до моїх батьків на пироги. Та всі різнобарвні картини зустрічі, що їх вималювала моя уява, перекреслила химерна доля. Над Кузьміною охорону перебрав від нас інший відділ.
Мені сумно йшлося назад. Я думав про зустріч з батьками, яка не відбулася. Лише не думав — бо й не здогадувався — про страшну долю, яка їх незабаром зустріла. Їх вивезли до Стрия. Там батька допитували про мене і молодшого брата, який також був в УПА. В наслідок катувань на допитах, він помер. Брата, тяжко раненого, більшовики зловили і довший час в'язнили в Бриґідках1. Там він перейшов тиф, а коли видужав, його засудили на двадцять років важких робіт на Курільських островах. Матір, молодшу сестру з дітьми і доньку старшої сестри вивезли на Сибір. Там мати і донька старшої сестри замерзли.
По дорозі ми бачили, як горіли одне за одним села — це поляки вивозили наших людей.
В терені дій сотень Хріна ми чули про його успішні бої. В селах Полонна і Кам'янне Хрін знищив велику польську заставу. В бою загинуло тридцятеро ворогів. Наші визволили з польських рук одну дівчину і двох хлопців, яким поляки закидали приналежність до підпілля. В бою здобули багато амуніції, а також осідланих коней. З сотні Хріна були ранені курінний лікар Рат і стрільці Соловей та Івасик.
До табору ми вернулися якраз тоді, коли Хрещатою переходила велика облава.
З Сянока приходили наші розвідчики і оповідали страшні речі про збірні табори, в яких тримали наших селян. Вигнавши їх з хат з голими руками, їх тримали там по кілька тижнів, не даючи їсти. Люди вмирали з голоду, найбільше діти. Табори були обведені колючим дротом з сильними заставами з кулеметами на вежах, з яких летіли смертоносні кулі на кожного, хто тільки наближався до колючих дротів. Були і добрі поляки, які приходили і хотіли помогти, але їх відганяли від дротів. Розділювання родин, забирання мужчин на тяжкі роботи, ґвалтування молоденьких дівчат — були масовими явищами.
Лише в терені наших дій ворог виселив 70 відсотків українського населення. Дехто сховався по лісах, головно по словацькій стороні. Чехи спершу дивилися крізь пальці, та згодом наказали людям скупчуватись у селах, мовляв, по лісах будуть робити облави на "банди УПА". Але, як виявилось, це була зрада. Чехи половили людей і передали їх полякам.
Про ці події довідався Хрін, який в той час загнався зі своєю сотнею аж на Словаччину. Сотня була одягнена в новісінькі польські мундири з усіма відзнаками і тому, зустрівши чеський відділ, Хрін вдавав польського полковника. Це був відділ, який якраз передав полякам наших людей. В розмові чехи виявили Хрінові всю зраду.
Лише частина людей мала змогу вирватися з чеських рук, особливо там, де охорону тримали відділи словаків. Більшість чехи таки передали полякам.
Покидаючи свої господарства, селяни переказували, щоб не дати ворогові зібрати урожай з поля. Сотні видано наказ збирати по спорожнілих господарствах коси, серпи, молотілки, жорна, бочки, а також копати криївки для переховування зерна та інших харчів.
Мабуть ніхто не збирав урожаю так, як ми. Ми обрізували лише самі колоски, стебла залишали полякам. Така робота йшла скоро і за ніч ми обчухрували цілі поля. Колоски в мішках ми відносили подалі від місця роботи та по селах або лісах молотили середньовічним способом. Потім сушили зерно на сонці, насипали в бочки і ховали в криївки.
Стрілець Чарнота змайстрував кератові жорна над селом Душатин на Хрещатій. Спочатку кільканадцять стрільців тягнуло керат, опісля запрягали коней. Під час облав, Чарнота умів по-мистецьки замаскувати керат.
Та незабаром ворог почав нас переслідувати, а також зігнав велику кількість польських селян збирати урожай на полях. Цей плян йому не вдався, бо хоч великі відділи охороняли робітників на полях, то вони не хоронили їх від наших куль, що свистали їм коло вух. Ми стріляли з дальшої віддалі з кулеметів і мінометів та виганяли всіх з поля. Згодом до кошення взялося польське військо, але цей задум був ще гірший. На цивільних ми ще вважали, а у військових стріляли як у стрільницю. Жовніри відстрілювались, але і косити не могли. Багато збіжжя на полях змарнувалося, ми не могли всього позбирати, а ворогові також не дали.
РОЗДІЛ 12
Ще під час жнив сотенний Бродич вислав чоту Корпа в терени Криниці, щоб там перевірити обставини і приготовити шлях для нашої сотні. З Корпом пішла також боївка Шугая. Вона вже була там 1945 року, але тоді справа виглядала погано, бо населення, здебільша несвідоме і задурманяне русофільством, вороже ставилося до УПА і разом з більшовиками і поляками робило облави на "банди УПА, які мордували український народ". Були, щоправда, села дещо свідоміші, і вони не брали участи в цих божевільних облавах на своїх рідних братів, але нас не підтримували. Звена ОУН творились лише в свідоміших селах. Вони вперто поширювали свої впливи на села москвофілів. Згодом у таких свідоміших селах постали боївки ОУН. Ці перші піонери за два роки обійшли майже всі села західньої Лемківщини і зробили велику роботу. Коли боївка Шугая (він сам родом з Лемківщини) прийшла вдруге, справа виглядала вже інакше, вони мали тільки двох ворогів — поляків і більшовиків. Населення, хоч не масово, але допомагало упівцям та не ганяло вже з рушницями по лісах.