РОЗДІЛ 2
Під час нашого рейду по Лемківщині майже в кожному селі хтось приєднувався до нашої сотні; чимало прибуло теж з Дивізії "Галичина" та з німецьких частин. З цих новоприбулих створено ще одну чоту, а кожний рій побільшено на четверо-п'ятеро стрільців. Таким чином у нашій сотні було п'ять чот, що мали разом триста стрільців. Чотири чоти були стрілецькі; п'ята — важкокулеметна.
Багато хлопців прибували до сотні без зброї. На жаль, по селах зібрано зброї дуже мало, і її на всіх не вистачало. Автоматами були озброєні тільки деякі чотові. Багато стрільців мали довгі незручні голляндські рушниці, до яких бракувало амуніції. Навіть наш тимчасовий сотенний Лис не мав ні автомата, ні пістоля, тільки австрійського "манліхера", що був довший за нього. Чимало стрільців мали свої власні пістолі, але вони до цього не признавалися, бо командування забирало їх для старшин.
Хоч у нашій сотні були стрільці з різних областей нашої батьківщини, а також з далекого Кавказу, то співжиття між ними було дуже дружнє. Спільна доля скоро затерла всі різниці між ними. Пригадую, що єдиний одесит між нами дуже добре почував себе в товаристві львівських "батярів", і поліщуки дружили з бойками.
В околицях Тісної квартирувала сотня Бурлаки. Вона мала стільки людей, що й наша, але була краще озброєна. У боях з більшовицькими партизанами сотня Бурлаки здобула чимало зброї.
З обох сотень — нашої і Бурлаки — створено "Перший курінь УПА на Лемківщині", який нараховував три сотні, по чотири чоти в сотні і по чотири рої в чоті. Рій складався з ройового і дев'яти стрільців. Таким чином дві наші повстанські сотні розгорнулися у три сотні, з яких першу очолив Бурлака, другу — Хома, а третю — молоденький старшина Бір. Курінного не призначено і він мав прибути трохи пізніше. Покищо його обов'язки виконував сотенний Бурлака. Перша сотня Бурлаки була зорганізована із стрільців, що мали військовий вишкіл і бойовий досвід. Бойового досвіду я ще не мав, але мав добрий військовий вишкіл, і тому мене приділено до цієї сотні.
Відразу після зорганізування куреня в ньому сталася сумна подія. Польова жандармерія викрила серед вояків сітку більшовицьких провокаторів, які вели в УПА аґентурну роботу і контактувалися з більшовицькими партизанами. В цьому не було нічого дивного. В сотнях куреня були різні люди, в тому теж неукраїнці — білоруси, азербайджанці, грузини, вірмени, узбеки та інші. Річ ясна, що серед такого різнородного елементу могли знайтися зрадники або такі, що прагнули реабілітувати себе в очах більшовиків. Щоб знищити зраду в самому корені, провокаторів поставлено перед польовий суд куреня, що складався з старшин, підстарший і стрільців. Підсудні мали своїх оборонців. Польовий суд визнав підсудних винними у зраді і засудив до кари смерти. Після виконання присуду, стрільці споважніли і стали обережніші в балачках.
Увечорі того самого дня прийшов наказ готуватися до відмаршу. Через села Лубне і Бистра ми подалися в напрямі Балигорода. Ще заки почало світати нас розставлено на становища довкола Балигорода. Моя чота пішла на заставу від сторони села Стежниця.
Висилаючи нас на становища, командир Бурлака наказав нам покарати вбивців українських дітей, жінок і чоловіків. Розвідка місцевого підпілля довший час складала точні списки поляків, які масакрували українське населення. Такі списки дістали наші відділи, призначені до різних частин Балигорода.
Перші промені сонця привітали нас на стійках, по полях, дорогах, в ярах та попід хатами, що в них спали члени польських терористичних банд. Розбудивши цих терористів із сну, наші спецгрупи відчитали їм вироки смерти повстанського польового суду, вичисляючи докладно їх злочини, кого, де й коли вони вбили. Після того вирок виконано на місці. Заки мешканці Балигорода пробудилися, наша каральна акція була закінчена.
Стрілянина зчинила паніку в місті. Найбільше налякалися українці, які думали, що це поляки почали нову масакру українського населення.
Під час акції знайдено по деяких хатах зброю й амуніцію, яку негайно сконфісковано. Відкрито теж великі склади харчів, що їх зібрали польські боївки. Все важливіше з цих складів забрано. Ліквідуючи польських терористів, усі дотримувалися наказу командування куреня не чіпати ні жінок, ні дітей, ні старих і не забирати нічого з хат, крім зброї, амуніції, військового одягу та взуття.
Коротко перед закінченням акції на нашу чоту під селом Стежниця, напоролося кільканадцять вершників більшовицьких партизанів. Вони нас не помітили й ми, підпустивши їх цілком близько, сипнули по них серіями з кулеметів. Вершники в паніці завернули назад, підбираючи своїх ранених і убитих. Через Стежницю і Радеву вони втекли на гору Кичера.
Кілька годин пізніше курінь одержав наказ прочистити Кичеру від більшовицьких партизанів. Через Стежницю ми пішли до Радави. Стежниця була майже наполовину спалена більшовицькими партизанами за те, що населення не хотіло достачати їм харчі. Селяни розповідали, що більшовики кидали людей у вогонь і багатьох розстріляли.
За Радавою ми увійшли у ліс. Ліс стояв мовчазний і понурий. Чути було тільки тріскіт хмизу під ногами стрільців, що мов тіні обережно посувалися наперед. Гора була дуже стрімка, а скелі закривали нам вид, хоч рівночасно були доброю охороною перед ворогом.
Зліва від мене йшов стрілець з моєї чоти — словак. Я не мав до нього довір'я, хоч супроти нього не було жадного підозріння. З правого боку йшов мій добрий друг Крук, і це додавало мені відваги.
Лінією пройшов наказ: обережно просуватися вперед, ворог близько! Тоді заторохкотіли кулемети, автомати і рушниці. Ми попадали на землю і поповзли. Стрілянина щораз збільшувалася. На правому крилі гураґанний вогонь — там грала вся зброя, включно з ручними мінометами. Ґранати вибухали одна за одною. Незабаром зірвалася така ж вогнева буря і на лівому крилі. Тільки на нашому відтинку бій ішов трохи спокійніше.
Ми йшли розстрільною, підбадьорюючи один одного; то мене кликав Крук, що стрибав наперед, то знову словак і я підбігали і кликали інших.
Раптом словак закричав перестрашено: "Уважай но, бо більшовик пуца до тебе". Я миттю сховався за камінь, а по ньому заторохкотіли кулі. Важко було зорієнтуватися, звідки цей більшовик стріляє. Словак щось кричав, але я не чув, а тільки побачив, як він раптом підніс рушницю вгору і вистрілив. Я повів очима за його рушницею і побачив, як з дерева полетів більшовик. Мені стало дуже соромно, що я безпідставно не вірив людині, яка врятувала мені життя. Я мовчки стиснув словакові руку.
Наступаючи так, часто й без зв'язку з командуванням, ми підійшли до якихось колиб на лісовій поляні. Ще один стрибок і ми почали стріляти по колибах, легко беручи на ціль тих, що бігали навколо. Між ними жінка з розкуйовдженим волоссям сипала з папаші в наш бік чергу за чергою і закликала своїх до протинаступу. Але її ніхто не слухав. Замість іти вперед, більшовики або ховалися або тікали.
Після скаженої стрілянини більшовики, яких було багато більше ніж нас, нарешті побачили свої втрати в людях і почали відступати. Це піднесло нас усіх на дусі. Наладнавши перерваний зв'язок, ми почули радісні повідомлення, що наші здобули один міномет з цілим запасом мін до нього, одну панцерну рушницю, одного максима, кілька дехтярів і якусь кількість папашок і рушниць.
Раптом у більшовицькому таборі спалахнув вогонь і пролунав вибух, що сколихнув навколишніми горами і заглушив усю стрілянину. Більшовицькі міномети в таборі замовкли; здавалося, настав кінець бою. Забувши стрілянину і напруження, наші стрільці почали шукати за зброєю й амуніцією.
Та несподівано, як грім з ясного неба, перебіг по зв'язку наказ: відступати! Настало замішання; спочатку відступ відбувався впорядковано, але потім усі побігли, як отара овець, кожен на свою руку. Що сталося і чому ми відступали, ніхто не знав, і не було в кого запитатися. Всі бігли один перед одного, залишаючи слабших позаду. Почав приставати і я. Відступ завдав нам втрат; ми мали вже вбитих і ранених. Поранено в руку мого доброго друга Хамуляка. Я поміг йому нашвидку перев'язати рану.