А наші стрільці загналися далеко за ворогом. Чотовий Граб рішив узяти кількох у полон. Хтось йому звернув увагу, що небезпечно і взагалі, що буде з ними робити, але він погнав за групою поляків з криком "руки вгору". Троє задніх поляків кинули зброю і піднесли руки вгору, коли раптом з кущів вилетіли кулі і Граб упав мертвим на землю. Поляки підхопили автомати, але наш кулемет перехрестив їм дорогу і вони попадали коло Граба.
Бій тривав до вечора. Ми довго ганяли по лісі і шукали за ворогом, що розбігся по гущавині. Вночі сотня зійшлася на збірку. Бракувало лише Граба. Між нами не був навіть ніхто поранений. А ворог наступав на наш табір у силі, що вчетверо перевищала нашу. Нас було сто шістдесят повстанців. Ми поховали Граба на тому місці, де він згинув. Позбиравши зброю убитих поляків і стягнувши з них кращі мундири та взуття, ми перейшли в ліси коло села Боґуш.
Під час бою з лісу вирвалися два наші коні і, сполошені пострілами, побігли до села. У Фльоринці їх зловили селяни і віддали міліції, — може думали, що вони належать польському війську, а може хотіли приподобатись полякам, — бо там було досить таких, що до нас ставилися дуже холодно. Визволяти коней "наохотника" зголосився Дорош зі своєю чотою і бунчужний Кудияр.
Вночі вони оточили будинок міліції і перетяли телефонні дроти. Дорош вигукнув, що будинок замінований, але що вони його не висадять у повітря, якщо вийде комендант і випустить із стайні наших коней.
В середині будинку зчинився крик і плач жінок та дітей, — жонаті поліцаї жили тут з родинами. Комендант довго не виходив, а коли вийшов, він, під націлом рушниць наших стрільців, ледве доплівся до стайні.
Дорош відібрав коней, всунув комендантові в тремтячі руки пачку наших пропаґандивних листівок, і поки задеревілі з переляку поляки отямились, наші хлопці зникли в темряві.
Кілька днів пізніше ми рушили в напрямі Криниці. Коротко рейдували в таких селах: Берест, Перунка, Нове Село, Угринь, Лосє, Ростока Велика, Мохначка Нижня і Вижня, Узби, Тиліч, Щавник і Злоцьке. На горах Кристів, Гроник, Яворина та інших ми заховали дещо з харчів.
Тут до нас в гості завітали дівчата — провідниці із Східньої Лемківщини — Христя, Степова і Марійка. З ними прийшов провідник Роберт. Гості принесли нам багато вісток. Сотня Хріна дала доброго прочуханця полякам в селі Тарнавка під час виселювання наших людей — вона там знищила їм понад двісті возів. Хрін звів також великий бій в нашому старому таборі на Хрещатій. Там загинуло понад п'ятдесят поляків і було понад сотку ранених. В Душатині, наткнувшись на міну, згинув стрілець з нашої сотні Мокрий, полягли в бою з поляками Ясінь і Явір. Надрайоновий ОУН Левко і зв'язкова Ірина застрілилися в криївці, коли на них наскочили поляки. Ірцю я знав ще відтоді, копи вона учителювала в одному селі коло Бірчі.
З верхів над Криницею ми перейшли на Рунок. Це великі ліси над рікою Попрад. Ми і тут замаґазинували дещо з харчів, хоч менше, ніж деінде, бо тут нас привітала зима. Випав перший сніг.
Потім ми деякий час таборували на горі Зимна (919 м.) понад селами Поворожник, Вуйкова, Дубне, Лелюхів, Вапєнне і Мічульське. Люди в цих селах були бідні, але приймали нас щиро, хоч були між ними і русофіли. Звідти ми перейшли на гори Високі Березця (895 м.) і Полянку (728 м.) над селом Тиліч, що лежав на самому кордоні.
Днями ми пересиджували в лісах, а як сутеніло йшли до сіл вечеряти і погрітися по хатах. Дні ставали коротші і зимніші.
В першій половині листопада в Мохначці Вижній нас застукали поляки. В цьому селі переважали русофіли. А вони, звісно, дивилися на нас як на ворогів. Ми, засадничо, з огляду на безпеку, старалися такі села оминати, проте, для усвідомлювання селян часом заходили. Не завжди нам вдавалося переконати їх, тому донощиків між ними було чимало. Часом доводилося наставляти таких сексотів на правильний шлях буками. Правда, свідома частина населення попереджала нас про засідки.
Тоді, в Мохначці Вижній, після вечері, — вечеряли роями, звичайно один рій на одну хату, — ми саме збиралися в означеному місці до відмаршу, коли раптом почули вибухи ґранат у хатах, з яких ми нещодавно вийшли, їх кидав невидимий ворог через вікна. Ніч була дуже темна, тому ми не відважувалися стріляти, щоб не попасти у своїх. Та ми мали звичайно дві клички — одна районова, друга бойова, тільки для сотні, наприклад, запит "п'ять", відповідь "десять", "п'ятнадцять" — "двадцять" і т.п. Ці клички допомагали нам у боях і метушні. І ми дуже скоро зібралися разом і устійнипи, де ворог, а де свої.
А поляки, кинувши кілька ґранат і випустивши в темну ніч кілька кулеметних стрічок, скоренько втекли. З нашої сотні потерпів лише стрілець Мирон, якого осколки ґранати поранили в ногу. Але потерпіло багато цивільних, у тому "кацапів", які донесли на нас.
Маршуючи цілу ніч, ми дійшли над ранок до гори Ратунда (776 м.). На ній ми просиділи день, і сотенний дозволив нам піти до Ганьчової, Реґатова Вижнього і Нижнього на вечерю тільки тоді, коли розвідка устійнила, що польське військо від'їхало до Криниці. У цих селах донощиків не було, і люди дуже гарно ставилися до нас.
До другої половини листопада ми таборували на горі Ясьонка (705 м.), — на вечір заходили до сіл Луг, Ждиня, Конечна, Липня, Чарна, Довге, Радоцина та Незнаюва, а потім перейшли на гору Добрий Верх (664 м.).
Щораз частіше сніжило і стояли приморозки. Ми ходили по селах, збирали харчі і маґазинували в лісових криївках.
Одного разу наш рій Байдака та ще один йшли до Маластова. В селі Пантна якраз відбувалося весілля. Побачивши нас, люди запросили до хати, але Корп, який був з нами, подякував, і ми тільки перекусили надворі. Було зимно і чотовий дозволив випити по чарці самогону; чарки, правда, були нівроку — пили склянками.
Цілком інакше повівся ройовий Їва. Довідавшись про весілля, він післав хлопців у справах, а сам з кулеметником Зазулею та ланковим Калиною помандрував до Пантни. Їва був великий хвалько, дуже зарозумілий і любив гонори. Тож він розсівся між гістьми, немов у себе вдома в селі Мацьковичі.
Його стрільці — Білий, Чарнота та інші — збирали в селі бараболю для сотні; Крампа і Чува пішли до одного господаря по ялівку. Крампа недбало обвинув навколо руки шнурок і потягнув ялівку за собою. Чува йшов ззаду і підганяв. Коло річки, ялівці щось не сподобалось, вона підняла хвіст і шмигнула через калабаню. Спочатку Крампа біг за нею, — але бідний Крампа взагалі не вмів бігати, навіть коли ворог наступав йому на п'яти, — він впав, а клята ялівка тягнула його за собою як колоду. З тяжкою бідою Крампа звільнив мотузок з руки. І так, без нічого, Крампа і Чува приплентались і собі на весілля.
Ранком Їва, з якого ще не вивітрився самогон, помандрував зі своїм роєм до Баниці, де рішив переспатися. Він вибрав на квартири три хати, що стояли поруч. У першій хаті примістилися він, Зазуля і боївкар Хитрий, до другої пішли Білий, Крампа і Чува. Калина, Чарнота і Шабля мали йти до третьої, але вони помилилися і зайшли аж до п'ятої чи шостої. Було вже близько полудня, коли вони розмістилися на спання. Стійки не виставили. Її мали тримати господарі і, на випадок наскоку поляків, побудити їх.
Так воно і сталося. Хтось доніс полякам, що в Баниці партизани, і вони прийшли прямо під хати, де солодко спали Їва і його стрільці.
Чарноту, Калину і Шаблю господар збудив уже тоді, коли поляки роззброювали під хатою Їву, Зазулю та Хитрого і вдиралися до хати, де були Білий, Чува і Крампа. Але вони були вже готові до зустрічі з ворогом і за першим махом скосили п'ятьох жовнірів. Тоді поляки кинули ґранати, і хата загорілася. Наша трійка вискочила з хати і собі кинула кілька ґранат у ворога. Секундне замішання, викликане розривом ґранат, вони використали, щоб метнутися до найближчих кущів. Поки поляки опам'яталися, вони вже добігли до лісу, хоч їх досягнули ворожі кулі — Чуву ранило в бедро, Крампу в ногу, а Білого в ногу і живіт, — але їм пощастило скритися в гущі лісу.
Зарившись під стріхою в солому, Чарнота, Калина і Шабля потерпали за свої душі. Поляки перешукали всі хати, кололи солому баґнетами на стріхах, били господарів. Перевернули також догори ногами все в хаті, де сховалися наші стрільці, підпалювали навіть хату, але господарі не зрадили їх.