Коли рій Їви не прийшов на збірку, а сотенний Бродич довідався про їх гульню на весіллі, він попав у страшну лють і сказав, що поставить їх під суд, а це грозило карою смерти. Але, як згодом розвідка дала знати, що Їва, Зазуля і Смирний попали полякам у руки, а інші правдоподібно загинули, — ця вістка заелектризувала не тільки сотенного, але й нас усіх. Ройового Їви ніхто в сотні не святкував, але вісім хлопців... вісім хлопців пропало!
Ситуація була дуже погана ще й тому, що Їва знав багато про наші маґазини в лісі і міг зрадити ворогові. І сотенний дав наказ визволити полонених, або, якщо це не вдасться, знищити їх.
Цілою сотнею ми засіли при дорозі з Пантни до Малистова, бо довідалися, що поляки в Пантні водили полонених від хати до хати і хвалилися, що "дужо їх витлуклі, а тих забралі показаць людзям".
Уже цілком звечоріло, коли польський відділ з полоненими вийшов з села. Була густа мряка. Ми зачекали, поки ворог не зрівняється з нами, і тоді заторохкотіла наша зброя. Поляки розбіглися по полі та ярах, і мряка заслонила їх від наших куль. На дорозі залишилося кілька ранених і убитих, але Їву і Зазулю ворог таки забрав з собою. Хитрий використав замішання. Він розрізав шнур, яким був зв'язаний з Зазулею й мигнув у кущі.
Тієї ж ночі сотенний розділив нас на групи, і ми пішли по всіх криївках, про які міг знати Їва, і перемаґазинували всі харчі. Скільки це нас коштувало праці!
На другий день до сотні добилися Чарнота, Калина і Шабля. Разом з жандармерією вони пішли до лісу шукати за Білим, Чувою і Крампою. Знайшли їх ще в сам час. Білий і Чува були вже непритомні. Ранених відвезли до Бортного, де їм вийняли кулі. Після двох тижнів їх перевезли до санітарного пункту на Свіржівській Маґурі.
Сотня пішла в рейд. Ми ніде не затримувалися довше, як один день, бо ворог ганяв за нами від села до села.
Під кінець листопада ми зупинилися під селом Чертіжне. Докучав пронизливий холод, землю припорошив невеличкий сніг. Ми сиділи в поготівлі, бо розвідка повідомила, що в селі є польські жовніри. Пізно по полудні на одній із стійок пролунали серії з автомата, а за ними вибух ґранати. Сотенний, який не хотів вступати в бій, наказав стягнути стійки. Прийшли всі за винятком Чорного. Ми знайшли його мертвого. На нього правдоподібно наткнулася ворожа стежа і ранила його; щоб його не схопили, він розірвав себе ґранатою.
В глиб лісу поляки не пішли, лише довго обстрілювали весь терен. Наша сотня тим часом піднялася на вершок гори Сівейка (788 м.).
В кінці листопада сотенний розчленував сотню і кожній чоті призначив терен діяння. Чота Корпа залишилася на Кичері, чота Дороша і мінометна ланка відійшли на Рунок, а наша чота Кручі пішла на Свіржівську Маґуру. До нас приділено санітарів Орленка і Крука та політвиховників Микиту і Вуйка. Бунчужний Кудияр залишився з чотою Корпа, політвиховника Бойка призначено до чоти Дороша, з нею теж залишився сотенний. Кур'єрами між чотами призначено Найду і Стебелину.
Заки ми розійшлися в призначені терени, ми ще зробили наскок на містечко Ропа, щоб роздобути трохи ліків і одягу. З цього погляду акція вдалася, але в ній загинув стрілець Чумак. У короткому бою з міліцією і відділом польського війська — Чумака поранили. Коли до нього підступали двоє польських жовнірів, він відбезпечив ґранату і розірвав себе та ворогів.
На Маґурі Свіржівській довший час існував санітарний пункт. Хворі постійно прибували до нього. Ми скоро побачили, що зимувати під голим небом, до того з хворими, неможливо. І ми побудували землянку, подібну, як минулого року над селом Прибишів.
У нашому рої зайшли зміни. Ми втратили ройового Байдака. Він хворів від довшого часу, а коли ми прийшли в околиці Криниці, цілком охляв. Рій перебрав ланковий Смерека, а по якомусь часі, ройовий Новий. Байдак довго перебував у санітарному пункті, а потім його від нас забрали.
На Маґурі Свіржівській нас часто відвідувала провідниця Степова. Вона вміла гарно оповідати, і ми любили її слухати. Заходив також провідник Смирний зі своєю боївкою. Якраз він приніс нам сумну вістку про смерть кущового Золотаренка в селі Бортному.
Крім того ми майже не мали зв'язку зі "світом", хіба що виходили на розвідки в села. В селі Святкове ми нав'язали приязні стосунки з одним поляком. Він був людиною поміркованою і взагалі не погоджувався з політикою польського уряду супроти українського населення. Він інформував нас, що діється в терені і часто полагоджував нам різні справи, наприклад, продаж коней.
З тими кіньми була ціла історія. Ми їх здобули від ворога. Це були дуже добре витреновані німецькі військові коні. Ми їх назвали Макс і Фриц. Вони в лісових хащах орієнтувалися краще, ніж ми, і завжди знаходили дорогу до табору. Вночі часто вони були нам провідниками. Ми пускали Макса або Фрица наперед і гусаком ішли за ними. А як було небезпечно йти з села, ми накладали в'юки з харчами на котрогось з них, і вони самі йшли прямо до табору.
Ми всі дуже любили Макса і Фрица, але рішили їх продати. Поперше, ми не мали чим годувати їх взимку, подруге, нам були потрібні ліки. З жалем прощалися ми з кіньми, а найбільше сумував Добуш, який їх доглядав. Наш знайомий поляк, підгодувавши трохи Макса і Фрица, пустив їх на чорний ринок. В Польщі чорний ринок процвітав дуже гарно. Крім ліків і бандажів, наш знайомий купив нам трохи матеріялу, з якого політвиховник Микита шив штани. Ручно, бо машини у нас не було, а тому що кравців між нами також не було, Микита поров старі штани і по них кроїв нові.
Перед самим Різдвом випав великий сніг. Тиснув несамовитий мороз аж дерева в лісі тріщали.
Коли в такі морозні ночі ми появлялися у нашого знайомого поляка, він заломлював руки.
— Хлопци, хлопци, як ви там витшимуєцє на такім мрозє?
А від хлопців, обпечених морозом і розігрітих тяжким ходом в глибоких снігах, пашіло. Загартування робило своє, це вже була наша третя зима в лісі.
На Свят вечір ми дістали в селі Бортне сушених грибів, часнику, цибулі, квашеної капусти і куті. Муку ми мали свою, то ж жінки в селі спекли нам струцлю і кілька буханців хліба. Бараболю доставляли нам з інших сіл, бо ми не хотіли в такі морози відкривати наші маґазини, а також "шпарували" на чорну годину. До куті стрільці десь роздобули трохи меду — таких багатих свят ми ще не мали. Дістали також чисту білизну, яку нам прала одна родина в селі Святкове. Ця родина дбала про нас, як про рідних дітей.
Зміцнивши застави, щоб ворог не зробив нам святкової несподіванки, і викупавшись у снігу, ми сіли до вечері.
Політвиховник Микита привітав усіх зі святами, згадав наші перші свята в УПА, друзів, які перебувають далеко від нас або загинули, батьків, родини — і по наших загартованих, обсмалених вітром і морозом обличчях потекли сльози. По вечері ми почали колядувати, спочатку тихенько, згодом голосніше, аж пішло, як колись у хаті при своїй родині.
Зима прекрасна пора року, особливо, коли у вас тепла хата і теплий одяг. Зігріті хатнім теплом, ви виходите в ліс і не можете налюбуватися красою. Пухнатий сніг, високі снігові замети, вкриті білим інеєм дерева. Білі дерева, біла земля і навіть небо вгорі наче б побіліло. У вас під ногами скрипить сніг. Ваші ноги м'яко западають у нього, і вам приємно залишати на ньому білі відбитки ваших чорних чобіт. Мороз щипає вас в обличчя, але вам навіть добре — ви міцніше натягаєте хутряну шапку і вам байдуже до морозу. Вам приємно навіть час від часу витягнути теплу руку з рукавиці і потерти ніс.
Але, як цілком інакше виглядає зима, коли у вас немає теплої хати, бо у вас взагалі немає хати. Ваша хата — це великий, вкритий снігом ліс. У вас взагалі немає теплого одягу. У вас немає ні лихенького светра, ні теплої шапки, ні рукавиць. Ваша шинель, якщо ви її взагалі маєте, "вітром підшита". Ваші чоботи вас не гріють, бо підошви в них не цілі. Вони, ті ваші чоботи, приносять вам тільки лихо. Вони залишають у снігу глибокі сліди, по яких вас може знайти ворог. Тоді зима не є прекрасною порою року, вона є вашим недругом.
Так думали ми, копи на другий день свят на Свіржівську Маґуру прийшла чота Корпа і розтаборилася біля нашої землянки у великих снігах. До того часу вона квартирувала здебільша по селах, але коли ворог почав ганяти за нею так, що і одного дня не було спокою, вона рішила зимувати разом з нами. Вояки прийшли вщент виснажені. Йти глибокими по пахви снігами було дуже тяжко. Треба було також затирати за собою сліди. З Корпом прийшли кілька ранених до нашого шпиталика. Добре, що харчі ми мали замаґазиновані в лісі і в селі не було потреби показуватись, хіба щоб затягнути язика. Таким чином наше таборування було конспіроване.