Ми добігли до краю поляни. Команда — перебігати по одному! Ворожі кулі сікли землю і гілля, а нас не чіпали. Сотенний Бродич перебігав поляну то туди, то назад, щоб всіх допильнувати. Він так спритно стрибав від куща до куща, що я пішов його слідами і наслідував його рухи. З Божою допомогою всі опинилися по другому боці поляни. Тут починалася гущавина, і ми зникли в ній.
Як ми вирвалися, я дивувався тоді, дивуюся й нині. На нас наступало понад двадцять сотень, а на побоєвищі залишилися тільки Птах і Прут.
За яких дві години маршу перед нами простелилося поле, а праворуч село. За полем далі ліс. Ми іншого вибору не мали і тому подалися навпростець. З крайніх хат повибігали селяни. Та ось з гурту відділилося троє чоловіків у мундирах і побігли за нами. Вони мабуть думали, що ми польський або більшовицький відділ.
Вже на узліссі польова жандармерія зачекала на них. Це були чеські жандарми. Побачивши свою помилку, вони квапливо почали запевняти наших, що українці і чехи повинні жити в згоді, бо ми "братні народ".
Ага, тут де їх менше, то ми "братні народ", а дві години тому, як перевага була по їх боці, — хто ми їм були?
Раптом в наш бік посипалися кулі. Наша застава відповіла вогнем. Полонені, скориставши з хвилинного замішання, пустилися втікати. Автоматна черга перетяла дорогу одному, іншим пощастило.
По короткій перестрілці, нам вдалося відв'язатись від ворога, але ненадовго, бо перебігши лісом хребет одної гори, ми опинилися перед битою дорогою. За нею велика лука, а далі висока і стрімка гора, — цілком гола, лише вдолині покрита густим ліском. Чота Дороша скоренько перебігла дорогу. З нашої чоти лише кількох нас встигло перескочити на леваду, як над'їхало кілька танкеток і авт. З них вискочили жовніри і відкрили по нас вогонь. Але ми щасливо добігли до перших кущів. Тоді ворог спрямував свій вогонь на стрільців Дороша, що якраз спиналися по лисій, стрімкій стіні вгору. Ворог бачив їх як на долоні. Не знаю, чи це наше повстанське щастя, чи ворог не вмів стріляти, але всі хлопці щасливо вилізли до перших кущів. Правда, не знати, що було б, якби чотовий Корп по другій стороні дороги не відкрив вогню по ворогові. А так єдиний трофей, який дістався чехам, був старий кухонний баняк. Такий собі нівроку — в ньому варили їсти на цілу чоту. Щурові було сказано його носити і він носив, хоч властиво міг з ним розстатися, бо баняк був пошкоджений кулями. Але наказ є наказом; а стрілець Щур своєї ініціятиви ніколи не проявляв, тому силувався з тим баняком вилізти нагору.
Ланковий Смерека гукнув йому, "Щур, кинь баняк", а Щур у відповідь, "а ніщо мені сотенний не скаже, що я кинув баняк?" Тоді Смерека, як гукне на нього... і баняк полетів мов громовиця прямо чехам в руки.
Чотовому Корпові довго не довелося обстрілювати ворога; ззаду по наших слідах ішов другий ворожий відділ. Ворог старався за всяку ціну витиснути чоту Корпа на леваду. Та партизан добре в тім'я битий — на пасовисько не полізе. Чота вміло поманеврувала між ворожими відділами і зникла в лісі.
А за той час ми з чотою Дороша вилізли на вершок гори. Рій Палія пішов перевірити терен. І якраз в сам час, бо з другого боку, де гора не була така стрімка, йшла група чеських вояків. Палій і Білянс своїми кулеметами завернули чехів вдолину.
На вершку гори половина стрільців цілком ослабла. Деякі знепритомніли. Санітари, хоч самі ледве трималися на ногах, роздавали потребуючим якісь каплі.
Пригадую собі санітара Орленка, — худий, виснажений, як і ми всі, він під час боїв бігав, робив перев'язки і виносив ранених в безпечне місце. Так само Конарик, — молоденький, слабовитий хлопчина, — але як треба було, він ніс удвічі більшого від себе хлопа. А санітар Пасічник! Він виглядав як заморена серна. А скільки він мав духової сили, скільки гумору!
Ліків у нас було обмаль, не бракувало тільки аспірини. І він на усі недуги, — біль руки, ноги, шлункову нестравність — давав аспірину і запевняв, що поможе. Та й справді, — помагало.
Пам'ятаю, одного разу в сотні кинулась короста. Пасічник і Крук зробили власного виробу мазь. Вони стовкли на порошок кусок толу з міни, змішали з живицею і лоєм. І вона дійсно помагала. Але з тою маззю була теж пригода. Перетоплену в їдунці мазь санітари поставили за колибу, щоб вона вистигла. Пізно вночі хлопці вернулися зі стійки, голодні як пси. Хтось з них знайшов їдунку з маззю, думав що це перетоплений лій. В таборі знайшлося кілька бараболин і вони її помастили тим "лоєм". Уранці Крук і Пасічник до мазі, а там лише порожня їдунка. Довго не довелося розпитувати, бо незабаром, тримаючись за животи, прибігали нічні "ласуни". І що ви думаєте? Що їм помогло? Аспірина!
Почало смеркати, і хоч у всіх було лише одне бажання заснути і ще раз заснути, сотенний наказав іти далі.
Ми йшли весь час вгору і вгору. Сонце пробивалося крізь гущавину лісу, а ми йшли, ледве волочучи ноги. Щойно коло полудня польова жандармерія знайшла вигідне місце для таборування. Крім стійкових, ми всі попадали на землю. Та голод не давав заснути. Ми вже не мали жадних харчових запасів. Два останні тижні ми їли лише раз денно, а останні два дні взагалі не мали нічого в роті.
Сотенний послав розвідки, щоб розглянулись в терені. Одна з них притягнула двох баранів. Вояки вкрали їх з пасовиська. Ми розклали вогонь. Варити не було в чому, тому поділили м'ясо на порції і кожний варив у своїй їдунці. Гірше було з тими, що погубили їдунки, — їм довелося чекати, поки інші зварять. Наповнивши шлунки несоленим і напівзвареним м'ясом, стало легше на душі.
За кілька днів ми зайшли до найближчого села за горою. Населення переважно українське досить добре поставилося до нас. Словаки теж відносилися до нас зичливо. Селяни з власної ініціятиви зробили між собою збірку харчів для нас. Від людей ми довідалися, що в облаві, з якої ми чудом врятувалися, ворог мав великі втрати. Селяни бачили, як з лісу виносили вбитих і вантажили на закриті брезентом вантажні авта.
На території Польщі облави продовжувалися. Щоб втекти якнайдалі від лиха, чота Корпа зайшла аж над ріку Дунаєць. Але і там не було свободи рухів, бо по селах було військо та самооборона ОРМО. Кожна поява в селі за харчами викликала нову хвилю облав. Чота голодувала.
Голод — це великий можновладець. Почалося дезертирство. А щонайгірше втекли ті, від яких найменше можна було того сподіватися.
В половині червня чота знаходилася коло річки Попрад і плянувала перейти на другий берег. Чотовий Корп, командир жандармерії Грім, харчовий інтендант Ящірка і колишній ройовий Луговий пішли перевірити терен. І як пішли, то слід за ними застиг.
Стрілецтво спочатку остовпіло, а потім попало в страшну паніку. Втекли командири! Як тепер бути?
Ситуацію вдалося опанувати ройовому Уралові. Він зумів утихомирити стрільців і навести дисципліну. Під його командою чота перейшла Попрад і попрямувала на Рунок. По дорозі їх стрінула ще одна несподіванка — непомітно щезли політвиховник Микита, ройовий Новий та стрільці Чайка і Сосна.
Інша справа була з Чарнотою, Білим, Корчиком, Воробцем і Стрілою. При переправі через Попрад чота наткнулася на польську стежу. В сутичці не було жадних втрат, лише в метушні їх п'ятьох відстало від чоти. Але вони ще тої самої ночі, при допомозі польського селянина перейшли річку і попрямували на гору Груник, де Урал назначив збірку на випадок розчленування чоти.
А чота Дороша з сотенним Бродичем в тому часі йшла пропаґандивним рейдом по словацьких селах. Вони переводили віча й інформували на них про нашу боротьбу. Словаки ставилися до них прихильно і майже не було випадків, щоб хтось доніс до військових органів про їх присутність у селі. За два тижні, в другій половині червня, чота перейшла над селами Чорна і Біла Вода на польську сторону і щасливо добилася на Рунок.