Ворог залишився десь далеко від нас. А десь ще далі у винограднику залишив своє молоде життя кулеметник Музика.
Ми перейшли лісом ще з десять кілометрів. Помучені докраю, мокрі від поту, ми полягали в кущах. Тільки ми вмостилися, як почули голоси людей, а відтак побачили жінку і чоловіка, які прямували просто на нас. Вони голосно говорили, здається сперечались. Раптом жінка зашпорталась об ноги котрогось із нас і впала під ноги чоловікові, що в свою чергу впав на неї. Чоловік підвівся, муркочучи щось під носом, але жінка заверещала на весь ліс:
— Гільфе! гільфе! айн ман ліґт гір!2
Як тільки вони зникли між деревами, ми зірвалися і побігли якнайдальше від того місця.
Наступного дня вечером ми добилися до якогось хутора, де нас нагодували і спрямували до пекарні в сусідньому селі, щоб ми запаслися хлібом. Ми мали ще трохи австрійських шилінґів, які дістали за далековид і годинник і хотіли заплатити за хліб. Але пекар, який зустрів нас дуже привітно, дав по три кілограми хліба на особу і відмовився взяти гроші. Він добре орієнтувався в нашій боротьбі.
З села ми верталися попри той самий хутір, де були звечора. Була вже пізня пора і ми вагалися чи заночувати нам десь тут, чи йти далі. Коли ми так радилися, я звернув увагу на стодолу, стрих якої був вщерть заладований сіном. А що, якби тут відпочити?
Ідея сподобалась. Ми тихенько вилізли по драбині і глибоко зарилися в пахуче сіно.
Коли ми розплющили очі, через шпарки в дошках заглядало сонце. На подвір'ї було чути стукання сокирами та іншими господарськими приладдями. Незабаром затарабанив віз і заїхав під стодолу. Загомоніли люди і ми відчули, що на нас сиплеться сіно, — щораз більше і більше, аж нам не стало чим дихати. Довелося пробивати діри в сіні.
Цілий день ми лежали та вгадували по звуках, що діється на подвір'ї. А коли стемніло і затихло, ми почали вилазити з сіна. Та коли ми відчинили двері, на драбині побачили жінку. На наш вид, вона мало не впала і зчинила несамовитий крик. Щойно пізнавши нас, заспокоїлась і навіть покликала до хати і дала їсти.
В околиці міст Герцоґенбурґ і Сант-Пельтен ми увійшли в безпечніший для нас терен — тут багато густих, старих, а найважніше сполучених зі собою, лісів. Ліси переважно шпилькові. В них було добре сховатися від ворожого ока, а також було можна розкладати вогонь. Ми вже добре мерзли; щораз частіше порошив сніг.
Нас всіх гнобив мовчазний жаль за Музикою. Він був добрим вояком і прекрасним кулеметником — холоднокровний і опанований під час бою, як мало хто. Правда, дуже легковірний і непередбачливий, — це правдоподібно і єднало його з Райтером. Він був також забобонний і вірив у ворожбу. У хвилини відпочинку він завжди ворожив з карт і вичитував з них, що нам не судилося дійти всім до цілі. Не знаю, чи Райтер, який любив командувати, але не вмів думати, розумів, що власне через нього, безвідповідального командира групи, загинув Музика.
По кількох днях маршу ми дійшли до одного села, що широко розкинулося під великим лісом. В одній з крайніх хат, господар прийняв нас дуже зичливо. Він сказав, що кілька днів тому у нього вже ночувала група повстанців, та запропонував нам відпочити у нього в стодолі кілька днів. Пропозиція була дуже приманлива і ми рішили заризикувати.
Ми смачно хропнули собі на свіжому сіні. Вранці господиня дала нам сніданок, а господар тютюну. На протязі дня ми не виходили зі стодоли. Надворі падав дощ, а нам було так затишно під дахом над головою. Вечером ми хотіли відходити, але господар переконав нас, щоб ми ще перебули одну ніч. Він сказав, що він сам перебув війну і самому приходилось ховатися. Він був на фронті на Україні, де попав в більшовицьке оточення. Заки німці відбили свої позиції, його переховували наші жінки. Їм він завдячує своє життя. Тому він дуже хотів би бодай в цей спосіб віддячитися, може синам, тих матерів. В його розповіді було стільки щирости, що ми перестали сумніватися в його чесність. Він навіть пішов з нами по інших хатах назбирати харчів на дорогу.
Наш дальший маршрут ішов через великий ліс. Австріяки не радили нам запускатися в нього, мовляв, там легко заблудити, але для нас ліс це наш батько. Ми йшли ним три дні.
На світанку четвертого дня ми постукали до дверей самітньої хати, що стояла у деякій віддалі від села. Наперед, як звичайно, висунули Вишню.
Через вікно виглянула жінка і зараз сховалася.
— Ага! Треба буде знову переконувати людей, що ми не є "руссіше зольдатен" — подумали ми собі.
Та по хвилині відчинилися широко двері і вже інша жінка, рухом руки запрошує нас до хати. Ми зі здивування стоїмо як вкопані. Підступ? Пастка? Жінки ніколи не відчиняли нам дверей.
— Чи не підступ з вашого боку, чи ви дійсно так гостинно запрошуєте нас до хати? — запитав її Вишня.
— Ні, в хаті, крім членів родини, нікого немає. Я знаю, що ви українські повстанці. У нас вже квартирувало перед кількома тижнями кількох ваших.
В хаті ми застали дві доньки господині і зятя. Він був в німецькому мундирі, бо недавно прийшов з полону, а що більшовики ограбували хату, то не мав у що переодягнутися.
Добрі жінки нагодували нас і, як і в попередньому селі, запропонували відпочити у них кілька днів. Ми так і зробили.
Зять господині пішов з нами від хати до хати в селі, де люди обдарували нас харчами на дорогу. Потім він відвів нас до наступного села і там представив знайомим хлопцям, які в свою чергу пішли з нами до іншого села. Це було в околиці міст Манк і Амштетен.
Тут почалася наша найдивніша і найбезпечніша мандрівка. Молоді австріяки передавали нас з села до села, а якщо ніхто з нами не йшов, то давали нам записки і казали до кого в даному селі піти. Не дуже довірливі спочатку, ми згодом повірили їм і мандрували спокійно в їх товаристві або згідно їх інструкцій. Так ми пройшли останні 100 кілометрів, які нас ділили від американської зони.
В околиці Сант-Петера наш зв'язковий — молодий австріяк — підвів нас до якогось хутора в горах і сказав, що далі ми мусимо йти самі. Він написав нам записку, докладно пояснив куди йти і кому передати.
Ми повинні маршувати на південь, між двома горами, пізніше завернути на захід. Приблизно по трьох годинах маршу, якщо не зблудимо, побачимо під горою хату. Біля хати буде бігати малий сірий пес, який побачивши нас почне несамовито гавкати. Господар хати, — високий товстий з рудим волоссям, його жінка — малого зросту, огрядна. Цей господар, прочитавши його картку, заопікується нами.
Австріяк так докладно описав нам дорогу, що зблудити було неможливо. За три години ми опинилися під самою хатою. І все відбулося як у вирежисерованій п'єсі, — з хати вибіг кудлатий сірий пес з гавкотом, вийшов рудий кучерявий господар, за ним показалася мала огрядна жінка.
Господар довго читав записку, оглядаючи нас з-під лоба. Потім сказав залишити вартового під хатою, бо тут часто крутяться більшовики, і покликав нас досередини. Його жінка поставила перед нами одну, а потім другу миску "бротзупе"3. Ми їли, а господар ставив нам різні запити, мабуть, щоб переконатися, що ми не провокатори. По вечері сказав збиратися і повів нас у ліс.
На дворі падав мокрий, напів з дощем сніг; тьма була така, що хоч око виколи. Ми відразу промокли до нитки, а діряві чоботи наповнилися болотом і зимною водою. З господарем побігла і сіра собачка. Вона на нас вже не гавкала, навпаки, приязно обнюхувала і бігла наперед, мабуть добре знаючи куди її господар прямує в таку слоту. Стежкою ми вийшли на високу полонину і зупинилися в якійсь колибі.
Господар показав нам, в якому напрямі нам треба йти далі, — все вгору і не звертати ані на крок ні вправо ні вліво. На вершку гори ми мусимо знайти стежку, її тяжко розпізнати, бо вона заросла травою, але вздовж неї покладені пофарбовані на біло камінчики; це туристична стежка через кордон. Вона доведе нас аж до села Ваєр, на американському боці. Сказав ще вважати на більшовицьку патрулю і подав кожному руку на прощання. Райтер, який дався ошукатись при переході Морави, хотів його затримати, але ми не дозволили. Ми вважали, що тим ми зробили б кривду і тому господареві і всім іншим австріякам, які так безінтересовно і щиро допомагали нам у дорозі.