Цей табір для переміщених осіб називався Лексинфельд. У ньому ми почали новий етап у нашому житті — етап еміґрантів.
Ми не були першою групою, яка прийшла до Лексинфельду. Ми застали стрільців Деркача, Кору, Семчука, Липу і інших. Кілька днів пізніше прийшла ціла група Зеленого, потім ще дехто і незабаром нас було вже 40 осіб.
Лексинфельд був для більшости з нас лише переходовим табором; багато з нас згодом помандрувало до інших еміґраційних скупчень.
В Австрії і у Баварії ми стрінули наших дезертирів — Ящірку, Лемка і Лугового. Вони оправдувались, що, мовляв, вони знали, що сотня має відійти на Захід і вони лише випередили інших.
Багато з нашої сотні не дійшло на Захід. При переході Дунаю загинув наш колишній сотенний Дідик і багато інших старшин і стрільців. Загинув також наш політвиховник Бойко з цілою своєю групою, правдоподібно через нездарність стрільців, яких він узяв із собою. Здається котрийсь із них заснув на стійці і їх усіх застукав ворог. З цілою своєю групою попався полякам у руки Урал. На Захід дійшла тільки друга частина його роя: Грізний, Корчик, Іскра і Борис. З цілою групою дійшли Зелений і Семенко.
Сотенний Бродич, який ішов з чотою Дороша, в Татрах відлучився від Дороша, взявши з собою бунчужного Кудияра, кулеметника Чижа, стрільців Когута, Білого і Івасика, боївкарів Вуйка і Чуру та розвідчика Білика. Правдоподібно хтось зі стрільців навів ворога на Бродича. Цілу групу зловили і засудили у Варшаві.
З чоти Дороша прийшли в його групі: Палій, Глинка, Семчук, Тигір, Липа, Соловій і Деркач. З групи санітара Крука дійшли: Конарик, Довбня, Черешня та Блудний з боївки. Крук, Білянс і Довгий, які відлучилися від решти, забравши з собою мапи і компас, пропали у дорозі. З групи Грізного прийшов він сам та Борсук, а Вітер і Хмара попали чехам у руки.
У травні 1948 року, коли ми перестали сподіватися, що ще хтось проб'ється на Захід, прийшли Чарнота, Сокіл і Орест, а незабаром Смирний, Чабан, Тур, Стріла і Пімста.
ПІСЛЯМОВА
Мій спомин цілком не претендує на літературний твір. Це є звичайна розповідь учасника і очевидця всіх описаних подій. Я розповів їх так, як умів і як бачив та пережив, стараючись подавати тільки факти без жадних прикрас чи замовчувань, не аналізуючи їх і не оцінюючи.
Я писав свою розповідь, відкидаючи від себе всі розчарування, що їх нам принесли еміграційні будні. Я жив тими хвилинами, коли наша сотня була одною великою родиною, яка разом боролася, разом голодувала і разом ділилася одною картоплиною.
Цій спільноті духа і дії, всім тим безіменним друзям, які пережили всі лихоліття, і всім тим безіменним героям, затоптані могили яких лишилися на своїх і чужих землях, — цю свою розповідь присвячую.
Інґольштадт, 1949