У селі Зубряче ми затримались на відпочинок. Тут нас радісно вітали і вгощали чим могли. Ніч перебули ми в селах Манів і Щербанівка, а вранці помаршували до Бальниці.
В селі наша розвідка, видаючи себе за більшовицьких партизанів, відбула переговори з словацькою частиною про передачу зброї для нашого відділу. Справа пішла гладко. Словацькі старшини обіцяли залишити зброю своєї частини в окопах, замаскувавши її землею і хмизом. Словаки нарікали на німців, хвалили "русов" і заявляли нашим стрільцям, що "єсме братні народ".
В селі дівчата зварили нам обід і випрали білизну. Перевели ми там також віче, на якому сотенний закликав селян допомагати нам визбирувати зброю. З такими закликами наша сотня зверталася до селян і в інших селах.
Коли кілька днів пізніше словаки залишили свої становища, наша сотня в бойовому порядку просунулася до кордону і ввійшла в словацькі окопи. Там були кулемети, ручні міномети, протипанцерні кріси, рушниці, великі скрині з амуніцією і ручними гранатами, різні роди піхотинських і протипанцерних мін та багато іншого.
Все це ми винесли з окопів і сховали в корчах та різних криївках. Опісля замовили двадцять возів у Бальниці та інших селах, навантажили на них усе це майно і попрямували до села Солинка, що лежить під самим словацьким кордоном. Тут придбали ще кілька возів рушниць та амуніції, що їх назбирали місцеві селяни. З Солинки ми перейшли до Розток Горішніх, що розкинулись між чотирма високими і стрімкими горами - Стриб, Руп Великий, Черенін і В'язіль. Люди жили тут спокійно. Як і в інших селах, вони приймали нас дуже щиро. І тут ми дістали багато зброї, мін, амуніції і кілька кулеметів.
З великим обозом ми вирушили до Струбовиськ. Перехід через гору В'язіль тривав цілий день і ми ввійшли до села тільки пізно ввечорі. Тут ми замовили інші вози і перевантажили на них увесь наш "крам". Раненько вже були в дорозі, але прийшли до Ветлини аж надвечір.
Довго по селах ми не затримувалися: поперше, було небезпечно, а подруге ми спішилися, щоб доставити зброю до табору. Мали багато клопоту з возами, бо вони ламалися під тягарем вантажу.
Наступного дня, залишаючи з боку села Береги Горішні і Березки, ми взяли напрям на гору Віпки. Але виїхати на неї не могли. В половині дороги коні послабли. Нам довелося вивантажити все добро, а господарів з возами відіслати додому.
Сотенний Веселий вислав зв'язкових до табору, а вслід за тим за кілька годин прибула до нас сотня новаків. Вони привезли з собою кілька тачанок запряжених кіньми і на них ми навантажили тяжкі скрині з амуніцією, гранатами та мінометами. Решту взяли на плечі. Йти було не легко. Треба було не тільки нести свій вантаж, але й час від часу помагати коням, які приставали.
Курінний Рен дуже втішився таким великим транспортом зброї. Це була для нього справжня несподіванка. Він оглядав кожну річ зокрема і все разом і дуже хвалив, бо дійсно було за що. Зброя новісінька, ґранати ще не розпаковані, так само амуніція. Курінний заявив, що тепер можна буде озброїти всі сотні новобранців, які приходили до табору переважно без зброї.
Потомлені поснули ми міцно в своїх колибах, в яких під час нашої відсутности квартирували новаки.
У таборі життя не змінилося, хоч було багато новин. Створено ще дві нові сотні. Всі вони день у день відбували рекрутський вишкіл. Сотня Байди перебувала й далі в терені. Тепер у нас був цілий полк війська.
Почули ми також прикру вістку - польовий суд засудив до кари смерти одного з наших інтендантів за крадіж харчів і хліба (понад 25 буханців), з якими в таборі було дуже скупо. Кара була така сувора, щоб відстрашити інших.
Теслярі мали багато роботи. Вони робили нові і переробляли старі вози на тачанки. А тому що фарби не було, їх малювали саморобною, з черниць. В таборових верстатах виробляли також в'юки на коней для перевозу мінометів і тяжких кулеметів. Табір готувався до переходу фронту, який постійно наближався.
У таборі ми відпочивали тільки один день, бо вже на другий сотенний дав наказ готуватися в дорогу.
Першими зупинками в нашому марші були Ступосяни, Протісне і Дверник. Не затримуючись довго у Двернику, де лежали наші хворі, між ними чимало й маркирантів, що їм знудилася муштра, ми пішли до села Руське. Там пообідали, а ночувати стали в Затварниці. До цього села часто заходили більшовицькі партизани, здебільша вночі, щоб обминати зустрічей з сотнями Байди й Нечая, що оперували в цих околицях.
Уранці наша сотня була вже в маленькому сільці Сухі Ріки, цілком відділеного від інших сіл горами й густими лісами. Його населення було дуже вбоге, а ще й до того пограбоване більшовицькими партизанами що засіли в навколишніх лісах. Нам доручено вислідити і прогнати їх з цих лісів. До речі, до сіл, що були під контролею українських повстанців, не наважувалися заходити не тільки більшовицькі партизани, але й німці та мадяри.
Наступного дня наша сотня була вже в Гульському, звідки одна чота пішла до Райського, щоб з "ліґеншафту" забрати худобу на м'ясо для табору.
Доволі вимовним було те, що більшовицькі партизани не ліквідували німецьких "ліґеншафтів". Вони забирали худобу в селян, а не з "ліґеншафтів", бо їх майно залишали для Червоної Армії і для майбутніх радгоспів.
На другий день до Гульського під'їхали три мадярські танки і затрималися біля перших хат над Сяном. Ми сховалися в кущах уздовж потоку, який випливає з-під гори Столи. Мадяри повиходили з танків і в крайній хаті почали розпитувати господарів, хто квартирує в селі. Тому що господарі не розуміли ані мадярської, ані німецької мов, мадяри почали показувати руками, що вони є приятелями УПА. Господарі мовчали, бо не знали чи можна мадярам вірити. Тим часом сотенний вислав до хати кількох стрільців, що знали мадярську і німецьку мови. Стежа увійшла до хати із зброєю напоготові. Мадярські офіцери вхопили автомати, але їх стримали господарі. Тоді один із стрільців, що знав мадярську мову, сказав, що село і околиця є під контролем УПА. Вони зраділи, бо шукали зв'язку з нами. Виявилося, що вони дістали завдання підготовити терен до переходу більших мадярських військових сил. Стежа завела їх до сотенного Веселого, і вони з ним обговорили всі справи та поінформували про шлях переходу їхнього війська.
Один із залоги танків виніс скриньку ґранат і роздав їх стрільцям, інший подарував нам кілька картонів мадярських цигарок "Гонвед". Незабаром мадяри від'їхали в напрямі Лютовиськ.
Пам'ятаю, в тому ж таки Гульському я стояв одного ранку на стійці. До мене несподівано підійшла дівчина з клуночком завинутим у білий рушник і несміливо сказала, що це її мама спекла пиріжки і казала мені занести. Дівчина, яких вісімнадцяти років, чорнява, в білій хустині на голові, в широкій кольоровій спідниці та ходаках, була така несмілива, що боялася в очі глянути. Вона ніби з жалем сказала, що в їхній хаті ніхто з наших стрільців не квартирує, а вони хотіли б їх мати і почути їх веселі пісні. При тому вона показала на горішній кінець села, де була їх хата. Хоч на стійці не вільно було їсти, то я не міг опертися спокусі, бо пиріжки дуже смачно пахли.
Після служби я зайшов до хати, щоб подякувати господині. Вона ще досить молода і здорова жінка, дещо зніяковіла і ніби виправдуючися сказала, що це її донька Катруся так пильнує наших вояків. Правда, вона також про них дбає; має сина Михася в УПА, але десь під Львовом.
За щирість селян ми також старалися відплатити їм тим самим. І в цьому селі й в інших, у вільний від служби час, ми допомагали людям при господарстві.
Була друга половина вересня. Надходив полудень. Ми сиділи під хатою солтиса і кінчали вправи з кулеметом. Треба було швидко розібрати його і скласти. Дівчата повідомили, що обід готовий, і на наказ чотового ми перервали вправи й пішли до хати, де на столі стояв у мисках ґуляш. Як тільки стрільці, жартуючи з дівчатами, почали братися до їди, на дворі затарабанили кулемети. Усі в ту ж мить замість ложок вхопили зброю.
Кулемети цокотіли від сторони села Криве та з лісу під горою Столи. Ми всі побігли на заздалегідь намічені місця. Наша чота зайняла позиції на узліссі, а копо хреста при дорозі з Гульського до Кривого поставлено кулемет. Ніхто не знав з ким більшовики ведуть бій. Ми бачили, як вони вибігали з лісу і бігли в напрямі Кривого. Майже рівночасно в долішньому кінці села вибігла розстрільна в силі яких двох чот і ми пізнали, що це наші. Ми відкрили вогонь по більшовиках, але вони не відступали, а йшли далі. Тоді зі сторони наступу наших двох чот, відізвалися міномети. Аж тепер більшовики кинулися тікати глибоким яром. Наша сотня сипнула по них вогнем. Їх коні та люди позбивалися під високим обривом берегів, і звідти до нас донеслися крики та зойки. Але й ми попали в халепу. Наші чоти, що наступали з долішнього кінця села, не знаючи хто є під лісом, почали обстрілювати наші становища. Ми почіпили білу хустину на баґнет і вислали зв'язкових, яким скоро вдалося з'ясувати непорозуміння. Чоти, які наступали, були з сотні Нечая.