Вона потерла обличчя. Уперше, відколи ми виїхали з Лондона, я помітила, як на її масці з’явилася тріщина. Знаю, Колумбія безжально вплинула на неї, проте ми бачилися з того часу лише двічі. Жодної згадки, окрім жартів про їжу, від неї не пролунало. На хвилину я спробувала уявити, як то: зшивати людей, намагаючись їх врятувати… Але не все завжди вдається.
— Хоч би що там було, — Ніна спромоглася на усмішку. — Тім, Тіммі-хлопчику, Тімко, твоя черга!
— Гаразд… — невдоволено вів Том. — Отже, перше, що вам варто про мене знати: моє ім’я Том. Том Доксма. Я драматург, як уже було попередньо сказано. Я не велике цабе, проте чимало працював з маленькими театрами й маю декілька нагород. Я одружений з театральним режисером Брюсом Вестерлі, найімовірніше, про нього ви чули. — Пауза. Ніна похитала головою, Том шукав очима підтримки, нарешті вони зупинилися на мені. З цілковитим спокоєм я кивнула у відповідь. Дурна ситуація, але трішки брехні зараз не завадить. Том злегка усміхнувся. — Ну, власне, якщо ви не надто тісно дружите з театром, то на режисерів увагу навряд чи звертаєте. З Клер ми познайомилися завдяки її співпраці з Королівським театром. Брюс тісно працює з ними, постановка «Коріолану» — звісно ж, його рук справа.
— Точно! — щиро кивнула Фло. Після моїх нещодавніх промахів мені видавалося доцільним вдати, що я в курсі. Почала кивати разом із Фло, можливо, навіть занадто завзято, аж волосся сповзло наперед. Ніна позіхнула, підвелася і мовчки вийшла з кімнати.
— Ми живемо в Кемдені… Що ще? У нас є пес на ім’я Спартак, якщо коротко, то Спаркі. Це лабрадор. Два роки. Такий няшка, проте не найкраще надбання для двох трудоголіків, які ще й чимало подорожують. На щастя, маємо чудового помічника, він його вигулює. Я вегетаріанець. Що додати? Боже милостивий, якась кара. Дві хвилини, а мені вже нічого розповісти про себе. О, у мене є татуювання на лопатці — серце. На цьому все. Норо, а що скажеш ти?
З якоїсь невідомої причини я відчула, що червонію. Пальці ослабли, чай хлюпнув на коліно. Почала витирати його кутиком хустинки. Підвела очі — Ніна знову прокралася до кімнати. В одній руці тримала кисет, другою робила самокрутку й пильно роздивлялася мене темними очима.
Я змусила себе заговорити.
— Та що там розповідати… Я знаю Клер ще зі школи, як і Ніна. Ми…
Ми за десять років не перемовилися одна з одною ані словом.
Я не знаю, чому сюди приїхала.
Я не знаю, чому сюди приїхала!
Болісно ковтнула згірклу слину.
— Ми трохи загубилися, — обличчя пекло вогнем, тепло від пічки вже відчувалося. Я взялася заправляти за вуха волосся, проте забула, що його підстригли. Пальці ледве торкалися до коротких пасом, шкіра стала вологою. — Я письменниця, закінчила Університетський коледж Лондона. Після навчання працювала в журналі, проте нічого путнього з того не вийшло. То, власне, моя вина, витрачала майже весь час на написання книги, замість того, щоб збирати матеріал та налагоджувати зв’язки. Хоч би як там було, у двадцять два я продала свою першу книжку, і відтоді це стало моїм основним родом зайнятості.
— І ти утримуєш себе лише книжками? — Том здивовано звів брови. — Поважаю.
— Не зовсім. Я підробляю вчителюванням, роблю редакційні звіти й таке інше. І мені пощастило, — пощастило? Кортіло прикусити собі язика. — Гаразд, може не пощастило, не зовсім правильне слово. Мій дід помер, коли я була ще підлітком, тому мала трохи грошенят, щоби придбати невеличку квартирку в районі Гекні. Вона геть крихітна, лише кімната для мене та ноутбука, проте не треба платити за оренду.
— Гадаю, це чудово, що ви й досі підтримуєте стосунки, — зауважив Том. — Я маю на увазі Клер та Ніну. Не думаю, що зміг би так дружити з кимось зі школи. Нічого спільного з більшістю шкільних приятелів. Це не найщасливіші роки мого життя, — він уважно поглянув на мене, я знову почервоніла. Почала смикати за волосся, потім опустила руку. Це моя уява, чи щось зловісне криється в тому погляді? Йому про щось відомо? Якусь мить я намагалася знайти відповідь, проте відшукати щось іще, окрім брехні, не змогла. Поки я вагалася, тиша ставала дедалі болючішою. Жалюгідність ситуації муляла мені очі чимраз нестерпніше. Якого дідька я тут? Десять років. Десять років.