— Саме тому я тебе й запросила, — Клер говорила швидко, так, ніби знала, що має обмаль часу, бо будь-якої миті я можу вилетіти з машини. — Я не хотіла… я подумала, що не варто запрошувати тебе на весілля. Це було б занадто жорстоко. Проте не припускаю думки, що ти дізнаєшся про це від когось іншого.
— Але, дідько ухопи, хто такий Вільям Пілігрим? — слова вилетіли як обвинувачення. Клер спантеличено глипнула на мене, потім зрозуміла, що до чого, вираз обличчя змінився. Тієї ж секунди я знала, де чула це ім’я. Ну що ж я за дурепа? Біллі Пілігрим. «Бойня номер п’ять, або Дитячий хрестовий похід».[2] Улюблена книжка Джеймса.
— Це його ім’я у Фейсбуці, щоб фанати не могли знайти особистий профіль. Ось чому в нього немає справжньої аватарки. Так?
Клер жалюгідно кивала.
— Я ніколи не прагнула обвести тебе навколо пальця, — вона благала. Її тепла рука доторкнулася до моєї, закляклої та брудної. — Джеймс вважає, що ти повинна знати, перш ніж…
— Зачекай хвилину, — я різко забрала руку. — Ти говорила з ним про це?
Вона кивнула і закрила обличчя руками.
— Лі, мені так… — слова обірвалися. Глибокий вдих. Мені здалося, Клер намагалася зібрати себе докупи, добираючи потрібні слова. Вона заговорила знову, але вже зухваліше. Риса, яку я так добре пам’ятаю, — атакуватиме, битиметься до смерті, проте ніколи не ляже під кулі звинувачень. — Слухай. Я не перепрошуватиму. Ми не зробили нічого поганого. Проте, будь ласка, дай своє благословення.
— Якщо ви нічого поганого не зробили, — голос різав, як ніж. — Нащо воно вам?
— Бо ти була моєю подругою. Найкращою подругою.
Була.
Минулий час ми обидві зауважили. Обличчя Клер — наче моє власне відображення.
Прикусила губу, ще й так сильно, що аж до болю. М’якенька ніжна шкіра рвалася між зубами.
Благословляю. Скажи це. Скажи це!
— Я.
Відчинилися двері будинку. У прямокутнику світла з’явилася Фло. Вона стояла навшпиньки, прикривала очі рукою, нахилившись, вдивлялася в темряву. Навколо неї літало збудження та хвилювання — дитина в очікуванні святкування свого дня народження, за крок до істерики.
— Ау-у-у-у-у, — дзвеніло в безмовному нічному небі. — Клер? Це ти?
Клер знервовано видихнула й відчинила дверцята машини.
— Флорсі! — її голос тремтів, але помітити це сторонньому було не до снаги. Знову пригадалося, якою ж вона була чудовою акторкою. Не дивно, що, врешті-решт, Клер опинилася в театрі. Єдиною несподіванкою було лиш те, що це не сцена.
— Клер-кошенятко! — заверещала Фло і миттю злетіла зі сходів. — Господи-божечку, це ти? Почула шум, подумала… але ніхто так і не з’явився, — вона швидко наближалася по доріжці до нас, капці-зайці перечіплювалися й шаруділи по гравію. — Що ти тут робиш саменька у темряві, чудо моє?
— Я розмовляла з Лі, тобто Норою, — Клер вказала на мене. — Наскочила на неї, під’їжджаючи до будинку.
— Ти ж не буквально, сподіваюся? Ой… — щось захрускотіло, і Фло впала навколішки перед машиною. Вона підстрибнула, обтрусилася. — Усе гаразд, зі мною все гаразд.
— Заспокойся, — Клер засміялася. Обійняла Фло і прошепотіла щось, та кивнула. Слів я не чула. Клацнув замок, я насилу вилізла з машини — так заклякло тіло. Варто було пройти пішки ці останні метри до будинку, так різко переривати біг — помилка. М’язи аж скрутилися, тепер суцільна мука.
— Лі, з тобою все гаразд? — почувши, як я вилажу з машини, запитала Клер. — Ти накульгуєш?
— Усе добре, — намагалася підігрувати їй і промовила це грайливо. Джеймс. Джеймс. — Допомогти з речами?
— Дякую, проте у мене їх дріб’язок — вона відімкнула багажника і дістала жіночу сумочку. — Ходімо. Фло, покажеш, де моя кімната?
З кросівками в руках я нарешті насилу досунула ноги до кімнати. Ніни не було. Стягла з себе брудний та мокрий від поту одяг й залізла у спідньому під ковдру. Так і лежала, витріщившись у промені лампи, що стояла біля ліжка.
Яка ж помилка. Що я собі думала?
Я витратила десять років, щоб забути про Джеймса, будувала собі надійний кокон упевненості та самодостатності. І думала, що мені це вдалося. Я добре жила. Я чудово жила. Улюблена робота, власне житло, надійні друзі, які не знали про Джеймса та Клер, чи ще когось із мого старого життя в Редінгу.
Жодних зобов’язань — ні емоційних, ні фінансових, ніяких. І мені було добре. Абсолютно, дідько його забирай, чудово. Дякую за це.
І ось зараз таке.
Найгірше те, що звинувачувати Клер марно. Вона має рацію. Ні вона, ні Джеймс нічого поганого не зробили. І ніхто мені нічого не винен. Ми з Джеймсом порвали десять років тому, бий його трясця. Ні. Єдину особу, яку можу звинувачувати — це виключно себе. Бо топчуся на тому самому місці я. Бо це я не можу рухатися далі.
2
Курт Воннеґут. Бойня номер п’ять, або Дитячий хрестовий похід / пер. Володимир Діброва, Лідія Діброва. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. — 320 с.