Тоді чому? Чому запросили мене?
3
Листопад настав на диво швидко. Докладала максимум зусиль, щоб не думати про всю цю пригоду і сконцентруватися на роботі. І ось чотирнадцяте листопада, з валізою в руці виходжу з потяга у Ньюкаслі назустріч похмурому, холодному ранку. Ніна позаду димить самокруткою, скаржиться на Англію. Я купую в кіоску каву. Це вже її третя дівич-вечірка цього року (затягується). Вона витратила майже п’ятсот фунтів на останню (затяжка), а ця потягне навіть на більше, якщо рахувати ще й весілля (видих). Якщо вже цілком відверто, то простіше було б виписати чек на сто фунтів, а решту приберегти для відпустки. Тицяючи цигарку об свій тоненький підбор, Ніна запитувала, чому їй не дозволили приїхати з Джес?
— Бо це дівич-вечірка, — повторювала їй. Кава в руці, я шкандибаю за Ніною до паркувального майданчика. — У тому ж і сіль — хвости залишаємо вдома. Бо тоді чому не запросити б того триклятого нареченого і не замутити б з ним?
Намагаюся не лаятися, але з Ніною даю слабинку. З нею моє лихослівне єство вистрибує назовні.
— Досі не водиш? — питає Ніна, поки ми намагаємося запхати валізи в багажник орендованого Форда.
— Так і не набула цієї життєво необхідної навички. Вибач, — стенаю плечима.
— За що? — вона схрестила свої довгі ноги на сидінні водія, ляснула дверцятами, дістала ключі. — Ненавиджу бути пасажиром. Водити машину — це як співати в караоке. Для самого себе — ти неперевершений, а іншим видаєшся смішним та тривожним.
— Просто… Знаєш… у Лондоні машина — це більше розкіш, ніж необхідність. Що скажеш?
— Сама до батьків трамваєм їжджу.
— Ну що ж, — я дивилася у вікно, поки Ніна заводила машину. Автівка трішки почхала на майданчику, поки Ніна розібралася що до чого. — Австралійці відстають із Вольво.
— От дідько. Я забула, що твоя мама емігрувала. Як його там звати? Твого вітчима?
— Філіп, — і чому щоразу, коли промовляю його ім’я, я почуваюся набурмосеним підлітком? Звичайне собі ім’я.
Ніна допитливо зиркнула на мене, потім перевела погляд на навігатор.
— Наліпи його, будь ласка, та введи адресу, що надіслала Фло. Це наш єдиний шанс вибратися з Ньюкасла живими.
Вестергоп, Троклі, Стенґейт, Голтвісл, Ворк… Знаки населених пунктів мигтіли за вікном. Стежити за дорогою не було сенсу, читати в машині не можу — нудить, тому я заплющила очі. Ніна та звуки радіо лишилися десь далеко, і я зосталася наодинці з власними думками: Клер, чому я? Чому саме зараз?
Можливо, весілля лише привід відновити стару дружбу? Але якщо так, чому не запросила на саме весілля? Ніну запросили, значить, ясна річ, це не закрита церемонія.
У моїй уяві виникла картинка, де Клер киває мені, просить бути терплячою і зачекати. Вона завжди любила секрети. А особливо — знайти щось цікавеньке про тебе й потім тим шпиняти. Жодних чуток, лише дрібні згадки в розмові, хитромудрі слівця, які все ставили на місця, проте розуміли їх лише вона й ти.
Ми зупинилися в Гексемі, щоб пообідати. Ніна ще й з насолодою затяглася цигаркою. Далі рушили сільськими доріжками до Кілдерівського лісу. Попереду розіпнуло своє широке простирадло небо, дорога вужчала, а дерева, що стирчали з торф’яного болота, все ближче і ближче підкрадалися до нас, аж поки не досягли узбіччя.
Заїхали в ліс, і навігатор почав барахлити, а потім і зовсім перестав працювати.
— Зачекай, — я взялася порпатися в сумці. — Я роздрукувала карту з листа Фло.
— Ну ти справжній скаут! — з полегшенням відповіла Ніна. — Що з цим айфоном?
— Те, що й з усіма, — мій телефон досі завантажував карти з Гуглу, — живуть своїм життям, — я тим часом вивчала роздруківку. Скляний Будинок, Стейнбрідж Роад. — Усе гаразд, ще один поворот, потім праворуч, от-от має бути… — за вікном промайнув поворот. — О, це був він!
— Бісів з тебе навігатор!
— Що?
— Про поворот попереджають завчасу, а не коли ми вже проїхали, — вона заговорила наче голос з навігатора, — через п’ятдесят метрів поверніть ліворуч. Рухайтеся тридцять метрів, потім розверніться. Якщо так і вчините, поворот ви проїдете.
— Бери розвертайся, панночко. Якщо так вчините…
— До біса правила, — Ніна натисла на гальма і зробила швидкий, скажений поворот у три прийоми. Я заплющила очі.
— Що ти там казала про караоке?
— Капут, ніхто не прийде.
— Окрім кількох запрошених на цю вечірку?
Я обережно розплющила очі, ми мчали у зворотному напрямку.