Выбрать главу

— О, це тут. На карті позначено як стежка, проте Фло її відмітила.

— Та це і є стежка!

Ніна повернула кермо, і ми звернули, маленьке авто застрибало по грязьких коліях.

— Думаю, це називається ґрунтова дорога, — затамувавши дух, буркнула Ніна, яка намагалася втримати машину, що ковзала в багнюці. Дорога скидалася більше на канаву для купелю гіпопотамів; ще один поворот.

— Це що — їхня під’їзна дорога? Тут же десь із півкілометра!

Остання роздруківка, величезна, як справжній аерофотознімок. Відмічено лише один будинок.

— Якщо це їхня під’їзна дорога, — голос Ніни підскочив разом з машиною на ще одній вибоїні. — Треба ж хоч якось її в нормальному стані підтримувати. Якщо щось трапиться з ходовою, подам у суд. Не знаю на кого, проте приємного мені буде мало, якщо доведеться платити.

Останній поворот — і нарешті ми на місці. Заїхали через вузенькі ворота, припаркували машину. Ніна заглушила мотор, ми вийшли з автівки, уважно розглядаючи будинок попереду.

Не знаю, на що очікувала, але точно не на це. Сподівалася побачити невеличкий будиночок з очеретяним дахом, можливо, з балками та низькою стелею. Проте на галявині стояло щось незвичне зі скла та сталі, воно нагадувало мінімалістичні цеглинки, котрими гралося дитя, а потім недбало кинуло на землю. Цю сюрреалістичну картину я і Ніна споглядали з роззявленими ротами.

Перш ніж ми змогли рушити з місця, почувся металевий скрегіт високих сталевих дверей. На порозі стояла дівчина, що надзвичайно нагадувала Клер. Якусь секунду мені подумалось, що то справді Клер, серце впало у п’яти. Але потім зрозуміла: це не вона, навіть ці десять років не могли змити рис, які так чітко врізались у пам’ять.

Клер завжди була красунею, навіть ще зовсім дитиною. Звісно, десять років могли перетворити її на ховрашка, додавши декілька зайвих кілограмів і стерти гостре підборіддя й високі вилиці, але перетворити блакитні очі на зелені… Це вже точно ні.

Знаєте, як воно трапляється, коли бачиш сестру чи брата відомої особи. Складається враження, що бачиш їхнє відображення у кривому дзеркалі. І зауважуєш, що є якась відмінність, але в чому саме вона полягає, визначити важко. Суть втрачено, десь є фальш. Те саме було й з тією дівчиною на порозі. Якби я не знала, що Клер у батьків одна, точно подумала б, що вона сестра.

Коли вона заговорила, мої здогадки цілком розвіялися. Її низький голос не мав нічого спільного з високим та розкішно дівчачим голосом Клер.

— Привіт!!! — сказала вона, якимось чином її тон додав до привітання три знаки оклику. Я одразу здогадалася, хто це. — Я — Фло! Господи, як чудово, що ви приїхали! Ви, мабуть…

Фло подивилася на мене, потім на Ніну й почала з найпростішого. Ніна — метр вісімдесят та ще й бразилійка. Її батько бразилець, мати англійка. Ніна народилася в Редінгу, в неї орлиний профіль і волосся Єви Лонгорії.

— Ніна, так?

— Саме так, — Ніна простягнула руку. — Фло, еге ж?

— Угушки.

Я ледве стрималася, щоб не засміятися від Ніниного погляду. Що це за «угушки»? Не чула, щоб частенько це слівце вживали, проте хто її знає, цю Фло.

Фло радо потиснула Ніні руку, потім повернулася до мене. Усмішка сяяла на її обличчі.

— У такому разі, ти… Лі, чи не так?

— Нора, — машинально їй відповіла.

— Нора? — Фло здивовано насупилася.

— Мене звати Леонора, в школі мене називали Лі, проте зараз більш звичним є Нора.

Мені ніколи не подобалося бути Лі. По-перше, це хлопчаче ім’я, а по-друге, воно дає поле для глумливих рим. У Лі — шмарклі злиплі. У Лі — ноги чаплі. А ще в поєднанні з прізвищем Шоу. Ми бачили Шоу Лі на шоу коноплі.

— Ой, звісно ж. У мене самої є сестра Леонора! Ми називаємо її Лео.

Я намагалася тримати себе в лапах.

Тільки не Лео. Ніколи Лео. Так називала мене лише одна людина.

Зависла пауза, яку перервав сміх Фло.

— Гаразд, домовилися. Славно погуляємо! Клер ще поки не приїхала, проте, як дружка, я вирішила, що мушу прибути сюди першою.

— Які потайні тортури чекають на нас? — запитала Ніна, перетягуючи валізу через поріг. — Медалі «Наречена», боа з пір’я? Шоколадні пеніси? Попереджаю, у мене на них алергія. Надто чутлива я до цих штук, не змушуй удаватися в крайнощі.

Фло нервово засміялася. Вона зиркнула на мене, потім на Ніну, намагаючись угадати, що в Ніни на думці. Якщо не знати, то й справді важко здогадатися, що саме означають Нінині слова. Ніна уважно придивлялася, наче прикидала, як глибоко заковтнуть наживку.