— Добре. — Ламарр занотовує час, не довіряючи запису. — І ви не користувалися телефоном під час бігу?
— Ні. — Що це за дурня? Мої пальці впиваються у м’якоть подушки.
— А в суботу ввечері ви виходили?
— Ні, — але потім щось пригадую. — Вам розповіли про сліди?
— Сліди? — вона спантеличена, відриває очі від записника. — Які сліди?
— Були сліди на снігу. Коли я поверталася того першого ранку з пробіжки. Вони вели від задніх дверей до гаража.
— Гм, перевірю. Дякую, — вона робить позначку. Потім змінює курс знову. — Ви більше нічого не згадали про той проміжок часу, коли вибігли з будинку. Коли намагалися наздогнати машину?
Хитаю головою.
— Вибачте. Я пам’ятаю, як продираюся крізь ліс… Спалахи машин, розбите скло… Проте ні. Нічого чіткіше не пригадується.
— Ясно, — вона закриває нотатник і підводиться. — Дякую, Норо. Іще є запитання, Робертсе?
Її колега заперечливо хитає головою, Ламарр озвучує час і місце для диктофона, вимикає його і виходить.
Я підозрювана.
Вони пішли, а я сиджу і намагаюся це перемолоти.
Це тому, що знайшовся телефон? Але який зв’язок може мати телефон з убивством Джеймса?
А потім я розумію одну річ, яку мені варто було б знати раніше.
Я завжди була підозрюваною.
Єдина причина, чому раніше мене допитували без застороги — відсутність доказів та свідчень. З моєю простріленою пам’яттю будь-який адвокат міг виліпити будь-які свідчення. Вони хотіли інформації, наданої тверезим розумом. Вони хотіли отримати її швидко — годі ризикувати, базікаючи з людиною, що перебуває у стані, в якому нема жодної певності.
А от зараз лікарі підтвердили мою адекватність і що стан придатний для допиту. Зараз вони почнуть працювати над справою. Зараз… Зараз я підозрювана.
Мене не арештували. За це ще можна чіплятися.
Мене не притягнуто до кримінальної відповідальності.
Поки що.
Якби ж я могла пригадати ці загублені хвилини в лісі. Що трапилося? Що я зробила? Відчайдушні спроби пригадати наростають, застрягають у горлі риданнями, я зціплюю пальці на подушці й притискаюся лицем до чистої її наволочки, жадаючи понад усе згадати. Без оцих втрачених хвилин хіба я можу переконати Ламарр у своїй правді?
Заплющую очі, думками повертаюся туди, в тишу лісової галявини, у сяйливе громаддя будинку, що пробивається крізь темні скупчення дерев. Вдихаю опалі соснові голки, відчуваю холодний кусючий сніг на пальцях, у носі. Пам’ятаю звуки лісу: м’яке шурхотіння снігу, що спадає з перевантажених гілок, крик сови, звук мотора, що зникає в темряві.
І я бачу, як звиваюся вздовж довгої прямої дороги поміж дерев, відчуваючи пружинну м’якість голок під ногами.
Але що було далі, не знаю. Коли намагаюся згадати, виникає відчуття, що хапаю епізод, який відображається на поверхні води. Образи з’являються, проте коли хочу вхопити їх до рук, вони вкриваються численними брижами, і, зрештою, в моїх руках лише вода.
Щось трапилося в темряві зі мною, з Клер та Джеймсом. Чи там був хтось. Проте хто? Що?
— Що ж, Леоноро, я дуже задоволений тобою, — лікар Міллер відкладає вбік ручку. — Мене трохи непокоїть ця прогалина в пам’яті, але — з твоїх слів — спогади потроху повертаються. Не бачу причини тебе тут більше тримати. Тобі знадобляться ще кілька оглядів, але це може тобі призначити й терапевт.
Не встигаю обробити почуту інформацію, як він веде далі.
— Вдома є кому тобі допомогти?
Що?
— Н-ні, — витискаю. — Я живу сама.
— Так, а ти можеш побути кілька днів у друзів? Чи хтось із них заходитиме до тебе? Ти, звісно, пречудово видужуєш, проте мені не дуже хочеться відпускати тебе в порожній будинок.
— Я мешкаю в Лондоні, — кажу навмання. Що мені йому казати? У мене немає нікого, кому б нав’язатися на тиждень. Утекти до маминих розпростертих обіймів в Австралію також не варіант.
— Ясно, тебе зможе хтось відвезти?
Згадую Ніну, ймовірно. Її я можу попросити допомогти дістатися додому. Хіба мене можуть так швидко виштовхати звідси?
— Не розумію, — звертаюся до медсестри після того, як лікар зібрав записи й пішов. — Про це ніхто і словом не обмовився.
— Не хвилюйся, — заспокоює вона. — Ніхто тебе не викине надвір, як собаку. Але нам потрібне місце, а твоєму здоров’ю більше нічого не загрожує, тому…
Тому я тут небажаний гість.